1.2. МОРФОЛОГІЯ МІКРООРГАНІЗМІВ
Об’єктами вивчення мікробіології є найдрібніші живі істоти: бактерії, спірохети, актиноміцети, рикетсії, мікоплазми, гриби, а до виділення вірусології у самостійну науку — ще й віруси.
Бактерії (від лат. bacteria — паличка) — це одноклітинні організми, що мають ригідну клітинну стінку, не містять хлорофілу і розмножуються прямим поділом. Більшість із них мають джгутики і здатні утворювати спори. За зовнішніми ознаками розрізняють три основні форми бактерій: кулясті, паличкоподібні, звивисті.
Кулясті бактерії, або коки (грец. kokkos — зерно, лат. coccus — ягода) (мал. 1). Залежно від кількості площин поділу та розташування бактеріальних клітин після поділу коки поділяють на:
мікрококи — поділ клітини відбувається в одній або кількох площинах, клітини розміщуються поодиноко або утворюють нехарактерні угруповання. Це, як правило, сапрофітні форми — типові мешканці води, ґрунту, повітря;
диплококи — клітини діляться в одній площині, на препаратах для мікроскопії розміщуються парами;
стрептококи — клітини діляться в одній площині, утворюють ланцюжки різної довжини;
тетракоки — клітини діляться у двох площинах, утворюють тетради;
сарцини — поділ клітин відбувається у трьох взаємно перпендикулярних площинах з наступним утворенням специфічних угруповань у вигляді пакетів із 8, 16, 32 і більшого числа клітин. Хвороботворних видів сарцин не виявлено;
стафілококи — клітини діляться нерівномірно, у кількох площинах, що супроводжується утворенням характерних скупчень, подібних до виноградних грон. Серед них трапляються вільноіснуючі сапрофіти та патогенні форми.


Найчисленнішу і найрізноманітнішу групу бактерій становлять паличкоподібні (циліндричні) бактерії, їх поділяють на бактерії, бацили і клостридії. Бактерії — це паличкоподібні мікроорганізми, що не утворюють спор. Бацили — це спороутворювальні бактерії, а клостридії — паличкоподібні спороутворювальні бактерії, що нагадують за формою веретено. Діаметр спори бацил не перевищує товщину клітини, тоді як діаметр спори клостридій більший за товщину клітини. Паличкоподібні бактерії можуть бути короткими, довгими, тонкими, товстими, загостреними або з обрубаними кінцями. На препаратах для мікроскопії більшість видів спороутворювальних бактерій утворюють ланцюжки клітин, тоді як неспороутворюваль-ні — ланцюжків не утворюють. Палички можуть розміщуватись поодиноко, попарно у вигляді літер X, V або ієрогліфів (характерно для біфідобактерій).
Звивисті форми бактерій. Залежно від кількості витків їх поділяють на вібріони, спірили та спірохети.
Вібріони — зігнуті палички розміром (0,3...1,3) (1,4...5,0) мкм, які складають 1/4 спіралі, мають вигляд коми.
Спірили — на відміну від вібріонів, їхні клітини товстіші, довгі (1,4…1,7) (14,0…60,0 мкм) та звивисті. Спірили можуть мати від 1 – 2 до 8 – 10 витків.
Спірохети — дуже звивисті палички, мають понад 10 витків, розмір (0,1...0,3) (5,0...250,0) мкм. Вкриті тонкою зовнішньою мембраною.
В окрему морфологічну групу можуть бути виділені мікобактерії — прямі або зігнуті палички розміром (0,2...0,7) (1,0...10,0) мкм, які можуть галузитися, утворювати нитки або міцелієподібні структури, легко розпадаються на палички чи коки.
Крім перелічених трапляються бактерії унікальної форми: у вигляді кілець, шестипроменевих зірок, нирко-, серпоподібні та ін.
Форма і розмір бактерій можуть змінюватися залежно від умов культивування, складу живильного середовища, а також під дією йонізуючого, ультрафіолетового випромінювання тощо. Відхилення форм і розмірів бактерій від характерних для певного виду називають поліморфізмом.
Будова бактерій. Незважаючи на простий зовнішній вигляд, бактеріальна клітина є складним живим організмом, будова якої за багатьма ознаками нагадує будову клітин рослинного чи тваринного походження (мал. 2). Бактеріальна клітина оточена щільною оболонкою — клітинною стінкою. У багатьох бактерій зовні від клітинної стінки розміщені капсула або слизові шари, пілі (ворсинки) та джгутики. Всередину від клітинної стінки розміщена цитоплазматична мембрана, яка оточує цитоплазму. В цитоплазмі містяться бактеріальне ядро, рибосоми, запасні речовини та інші бактеріальні структури. У протоплазмі деяких бактерій утворюються форми спокою — спори (ендоспори). Структури, розміщені зовні від цитоплазматичної мембрани, називають поверхневими.

Клітинна стінка належить до обов’язкових структур бактеріальної клітини. Винятком є мікоплазми та L-форми бактерій, які позбавлені цієї структури. Клітинна стінка захищає внутрішній вміст клітини від механічних і осмотичних впливів зовнішнього середовища, відіграє важливу роль у регуляції росту, поділу клітини та розподілі генетичного матеріалу, визначає здатність клітини фарбуватися за Грамом.
Клітинна стінка складається з трьох шарів — зовнішнього (ліпо-протеїдного), середнього (ліпополісахаридного) та внутрішнього (ригідного, який складається з мукопептиду). Вона проникна для солей, містить ферменти. До її внутрішньої поверхні прилягає цитоплазматична мембрана, яка складається з ліпідного та протеїнового шарів і виконує функцію розподільної перегородки, крізь яку транспортуються різні речовини та йони, необхідні для життєдіяльності клітини. Вона також містить активні ферментні системи і виконує роль осмотичного бар’єра.
Цитоплазма бактерій — це вміст клітини. Вона є середовищем, яке зв’язує всі внутрішньоклітинні структури в єдину систему. Внутрішню порожнину клітини заповнює цитозоль — напіврідка колоїдна маса, що складається на 70 – 85 % з води, РНК, білків (включаючи ферменти), продуктів і субстратів метаболічних процесів. У цитоплазмі знаходяться структури клітини (рибосоми, нуклеоїд та ін.), цитоплазматичні мембранні утвори (газові вакуолі, мезосоми, хроматофори, тилакоїди), включення, оточені білковою мембраною (хлоросоми, фікобілісоми, мегнетосоми та ін.), а також структури, позбавлені мембрани, які розглядають як запасні речовини.
Рибосоми кріпляться до цитоплазматичної мембрани. У них міститься до 85 % усієї бактеріальної РНК. У рибосомах відбувається синтез білків. Клітини в стані інтенсивного росту містять приблизно 15 000 рибосом. Загальна маса їх може становити 1/4 усієї маси клітини. Кількість рибосом визначається швидкістю росту клітин.
Нуклеоїд — це подвійна нитка ДНК, не розділена між собою і цитоплазмою будь-якою оболонкою. У нуклеоїді закладена генетична інформація, відповідальна за передавання спадкових ознак виду мікроорганізму.
Мезосоми — особливі органели, що утворюються цитоплазматичною мембраною в цитоплазмі. У мезосомах, які відіграють важливу роль під час поділу клітини, відбуваються окисно-відновні процеси.
Плазміди — дрібні кільцеподібні структури ДНК, регулюють синтез окремих біологічно активних речовин (токсинів, ферментів, антибіотикоподібних речовин — бактеріоцинів та ін.). Ці структури мають властивості генів (генетичні структури).
У цитоплазмі багатьох видів бактерій містяться гранули волютину, ліпопротеїди, глікоген, пігменти, сірка, кальцій та інші речовини, що є запасним поживним матеріалом, який використовується бактеріями за несприятливих умов існування.
Рух бактерій. Рухливість бактеріальної клітини може забезпечуватись різними способами. Найхарактернішим є плаваючий і ковзний типи руху. Локомоторним органом бактерій з плаваючим типом руху є джгутик.
Джгутики — це білкові трубочки, зв’язані з тілом бактерії. Кількість і локалізація джгутиків у різних видів неоднакова. За розміщенням джгутиків бактерії поділяють на чотири групи: монотрихи (бактерії з одним джгутиком), лофотрихи (бактерії з пучком джгутиків на одному кінці), амфітрихи (бактерії з одним або пучком джгутиків на обох кінцях) і перитрихи (джгутики розміщені по всій поверхні клітини).
Довжина джгутиків коливається від 6 до 10 мкм, товщина — від 0,02 до 0,03 мкм. У деяких бактерій довжина джгутиків у десятки разів перевищує довжину клітини.
Кількість і розміщення джгутиків визначають характер і швидкість рухів бактерій. За несприятливих умов бактерії можуть втрачати джгутики, а відповідно, і властиву їм рухливість.
Війки, або пілі, — це ниткоподібні короткі білкові трубочки на поверхні клітин. За допомогою їх бактерії прикріплюються до об’єкта (найчастіше до слизових оболонок). Крім того, через них передається генетичний матеріал під час парування (кон’югації).
Будь-який рух має певний біологічний сенс. Рухомі бактерії пересуваються під впливом певних зовнішніх сил або стимулів. Такий рух називають таксисом (від грец. taxis — розміщення). Залежно від зовнішніх чинників, під дією яких здійснюється рух, розрізняють хемотаксис, фототаксис, аеротаксис, магнетотаксис, віскозитаксис.
Хемотаксис. При створенні в популяції бактерій градієнта концентрації деяких хімічних речовин клітини мігрують і накопичуються в тій його частині, де концентрація цієї речовини для них оптимальна.
Термотаксис — це рух бактерій у ділянки з підвищеною температурою середовища.
Аеротаксис — рух бактерій, повязаний з різницею вмісту кисню. Фототаксис — рух бактерій у напрямку до світла або від нього. Магнетотаксис — здатність бактерій рухатися вподовж силових ліній магнітного поля.
Віскозитаксис — рух бактерій у напрямку збільшення або зменшення густини розчину.
Капсуло- та спороутворення. Капсула — це слизовий шар, який складається з полісахаридів та поліпептидів, її формування залежить від середовища, в якому знаходяться бактерії. Деякі види бактерій (пневмококи, бацили антраксу) утворюють капсулу тільки в організмі людини або тварини, а інші (клебсієли) — в організмі та на живильних середовищах. Капсула захищає бактерії від фагоцитозу і зумовлює їх антигенну специфічність.
За несприятливих для життєдіяльності бактерій умов (низька або висока температура середовища, вільний доступ повітря тощо) у цитоплазмі деяких мікроорганізмів утворюються спори, що являють собою ендоспори. Спори містять до 50 % води, незначну кількість цитоплазми і оточені багатошаровою оболонкою. Тривалість спороутворення становить від 4 до 20 год. За сприятливих умов (наявність води, живильного середовища, оптимальна температура) спори проростають у вегетативну форму, яка здатна до розмноження. Тривалість проростання спор — від 2 до 5 год.
Спороутворення властиве паличкоподібним бактеріям — бацилам. Спори бацил стійкі до висушування, дії високих температур, ультрафіолетового випромінювання ті хімічних речовин.
Актиноміцети (променеві грибки; лат. actis — промінь, myces — гриб) — це одноклітинні прокаріот-ні організми, що мають форму довгих розгалужених ниток, які нагадують міцелій грибів. Будова міцелію в різних представників актиноміцетів однотипна. За будовою та біохімічними властивостями актиноміцети аналогічні бактеріям, а за характером розмноження, здатністю утворювати гіфи і міцелій — грибам (мал. 3).

Актиноміцети не мають диференційованого ядра, розмножуються спорами. Деякі види не мають міцелію і розмножуються прямим поділом.
Живуть актиноміцети у ґрунті, на рослинних рештках. Вони беруть участь у перетворенні органічних і мінеральних речовин, продукують амінокислоти, вітаміни, інші біологічно активні речовини. Такі види, як актиноміцет стрептоміцині (Actinomyces streptomicini), використовують для отримання антибіотика стрептоміцину, актиноміцес ауреофацієнс (Actinomyces aureofaciens) — ayрeоміцину, актиноміцет римозус (Actinomyces rimosus) — тераміцину, актиноміцет фрадіе (Actinomyces fradie) — неоміцину.
Більшість актиноміцетів є сапрофітами, однак деякі види можуть спричинювати різні захворювання людини і тварин (актиномікоз, актинобацильоз та ін.).
Рикетсії — це група мікроорганізмів, що займають проміжне положення між бактеріями й вірусами. Рикетсії — це паличкоподібні організми завширшки 0,2 – 0,3 мкм і завдовжки 0,3 – 1,0 мкм. Вони не утворюють спор і капсул, нерухомі, грамнегативні, мають клітинну стінку, цитоплазматичну мембрану, рибосоми та нуклеоїд, не оточений оболонкою (прокаріоти), розмножуються прямим поділом. Рикетсії на відміну від бактерій не ростуть на звичайних живильних середовищах, але репродукуються в курячих ембріонах, що розвиваються, а також клітинах комах і кліщів.
Рикетсії є внутрішньоклітинними паразитами, що спричинюють низку захворювань (рикетсіози, Ку-гарячка, гідроперикардит). Збудники хвороб переносяться під час укусу кліщів, вошей, у клітинах яких вони розмножуються.
Мікоплазми. Мікоплазми — це бактерії, що не мають клітинної стінки. Вони оточені тришаровою цитоплазматичною мембраною, мають цитоплазму, рибосоми і нуклеоїд (мал. 4). Для їхнього росту необхідні холестерин, нативні білки і фактори росту, що містяться в дріжджах. Мікоплазми спричинюють низку захворювань людини й тварин (пневмонія, запалення суглобів, запалення статевих органів, молочної залози).

Бактеріофаги — віруси, що паразитують у бактеріях, найчастіше трапляються скрізь, де є мікроорганізми, — ґрунті, водоймах, виділеннях тварин, харчових продуктах і складаються з голівки та видовженого відростка (мал. 5). У голівці бактеріофага міститься нуклеїнова кислота (ДНК або РНК), оточена білковою оболонкою. Відросток бактеріофага є порожнистим білковим стрижнем, на кінці якого можуть бути ниткоподібні шипи. За допомогою шипів або кінцевої ділянки відростка бактеріофаг прикріплюється до поверхні бактеріальної клітини і впорскує всередину її нуклеїнову кислоту. Розвиток бактеріофага в клітині бактерії відбувається аналогічно розвитку вірусу. Найчутливішими до бактеріофагів є бактерії, що перебувають на стадії поділу.

Гриби становлять велику групу організмів, які не містять хлорофілу і потребують для свого розвитку готових органічних сполук. Більшість грибів є сапрофітами, однак є й паразити, що спричинюють захворювання тварин і людини — мікози. Крім того, гриби-паразити можуть у процесі росту виділяти отруйні продукти в субстрат, що призводить до отруєнь — мікотоксикозів.
Гриби відіграють важливу роль у колообігу речовин у природі, руйнуючи та мінералізуючи органічні сполуки, їх широко використовують як продуценти антибіотиків, а деякі види — у процесах виробництва спирту, пива, вина, сирів, хліба, ковбас, кормових білків та ін. Більшість грибів зумовлюють псування харчових продуктів.
Гриби зазвичай розмножуються спорами. За сприятливих умов спора проростає і утворює росткову трубку, яка збільшується у довжину за рахунок кінцевої ділянки і перетворюється на гіфу. Гіфи складаються з багатоядерної маси цитоплазми, оточеної розгалуженою системою трубочок, що виконують функцію клітинної стінки. У вищих грибів у гіфі формуються поперечні перетинки — септи, які розміщуються позаду верхівки нитки, що росте. Деякі гриби (наприклад, нижчі) не мають септ. Гіфи в процесі росту багаторазово галузяться і утворюють систему ниток, що переплітаються, — міцелій, який може бути пухким (у плісеневих) та компактним (у базидіоміцетів).
На відміну від бактерій гриби мають більші розміри й вегетативні тіла — гіфи, які утворюють міцелій. Клітини їх містять диференційовані ядра, тобто нуклеоїд оточений оболонкою. Під мікроскопом гіфи мають вигляд трубчастих волокон завтовшки 1 – 15 мкм і завдовжки 10 см і більше. Розрізняють два шари міцелію: нижній, що вростає в продукт або інший субстрат, який називають вегетативним, або субстратним, міцелієм, а також верхній — верхівковий, або повітряний, міцелій, який утворює тендітний павутинний чи бархатистий наліт. Функція субстратного міцелію — всмоктування поживних речовин, повітряного — дихання та спороутворення. У зв’язку з тим, що різні представники грибів мають неоднакові повітряні міцелії, а відповідно, і спори, цю ознаку використовують для їх класифікації. У більшості грибів міцелій білуватого кольору, однак спори у різних видів мають неоднакове забарвлення: біле, жовтувате, бурувато-чорне, чорне, коричневе, зелене.
Міцеліальні форми грибів розмножуються за допомогою спор як вегетативним, так і статевим шляхом. Вегетативне розмноження може відбуватися простим поділом міцелію, мідіями та спорами. Під час поділу клітина гриба, потрапивши у сприятливі умови, збільшується в розмірі, росте, галузиться, формуючи міцелій. Конідії утворюються під час розпаду повітряних гіф. Потрапивши у субстрат, гіфи починають рости, і кінцева їх частина перетворюється на плодоносні гіфи, що містять ендоспори (внутрішні спори) або екзо-спори (зовнішні спори). Екзоспори утворюються на верхівках гіф (конідіях), унаслідок чого гіфу називають конідієносцем, або на спеціальних видовжених клітинах — стеригмах. Ендоспори формуються всередині особливих клітин — спорангіїв, які розвиваються на кінцях гіф. Ці ендоспори називають спорангіоспорами, а гіфи, що несуть спорангії, — спорангієносцями.
Під час статевого розмноження, яке настає після серій безстатевих поколінь, відбувається злиття протоплазми і ядер двох клітин з утворенням зиготи. У деяких вищих грибів зигота перетворюється на мішкоподібний утвір — аск. Ядро в аску починає ділитися. Після кількох поділів ядра утворюється до восьми ендоспор, які називають аскоспорами. Такий тип розмноження характерний для грибів аскоміцетів. У інших грибів після поділу ядра утворюються випини — базидії, які містять базидіоспори. Такий тип розмноження мають гриби базидіоміцети.
В основу класифікації грибів покладено спосіб їх розмноження (безстатевий або статевий), а також будову міцелію. Усі відомі гриби (понад 100 тис. видів) віднесено до царства еукаріотів і розподілено на п’ять класів: фікоміцети, аскоміцети, базидіоміцети, деутеромі-цети та дріжджі.
Фікоміцети, або нижчі примітивні гриби (Phycomycetes), мають несептований (одноклітинний) міцелій. Розмножуються вони статевим та безстатевим шляхом. За нестатевого способу розмноження у фікоміцетів утворюються спорангіоспори, а за статевого із зиготи виростають гіфи зі спорангіями на кінцях. Зі спорангіоспор розвивається несептований міцелій.
До фікоміцетів належать хітридієві гриби, ооміцети та зигоміцети. Ооміцети можуть спричинювати хвороби у рослин, серед зигоміцетів є паразити, з яких велике значення мають ниткоподібні гриби (цвіль) родів мукор (Mucor), тамнідіум (Thamnidium) та ризопус (Rhizopus). У мукора (мал. 6) від міцелію відходять повітряні гіфи — спорангієносці, які закінчуються великими кулястими спорангіями, заповненими численними спорами.

Плісеневі гриби роду тамнідіум формують спорангії двох видів. Крім великого спорангія, що росте на верхівці спорангієносця, на бічних його гілках розміщуються спорангії (спорангіоли) значно меншого розміру з невеликою кількістю спор. У гриба з роду ризопус від міцелію відходять нитки, що стелються (столони), завдяки яким плісень кріпиться до субстрату товстими коренеподібними утворами — ризоїдами, що нагадують кореневі волоски. Під час росту волосків утворюється вузлик, з якого відходять спорангієносці, розміщені пучками.
Зигоміцети є збудниками псування харчових продуктів, плодів, овочів і спричинюють у людей і тварин ураження шкіри, очей, легень та інших органів. Вони трапляються у вигляді сіруватого нальоту в гною, на вологих коренях, стінах вологих приміщень.
Аскоміцети, або сумчасті гриби (Ascomicetes) — вищі багатоклітинні гриби, їхній міцелій поділений на окремі клітини (сеп-тований). За нестатевого способу гриби розмножуються екзоспорами (конідіями), при статевому — аскоспорами. До аскоміцетів належать деякі ниткоподібні мікроскопічні гриби — плісені (пеніцилові та аспергілові).
Пеніциліум (Penicillium) — гриб з безбарвним септованим міцелієм, що галузиться. Повітряний міцелій представлений конідієносцями, розміщеними кільцеподібно. На верхівках гіф утворюються довгі ланцюжки конідій (спор), тому гіфи за зовнішнім виглядом нагадують пензель. Пеніциліум розвивається у вигляді сірувато-блакитно-зеленуватого нальоту на продуктах, що зберігаються у вологому приміщенні, яке погано вентилюється.
Аспергілюс (Aspergillus), або лійкоподібна плісень, за зовнішнім виглядом подібний до пеніцилових грибів. Міцелій у більшості видів безбарвний, конідієносці закінчуються клітинами (стеригмами), від яких відходять довгі ланцюжки конідій кулястої форми сірувато-синьо-зеленого, жовто-зеленого або іншого кольору. Аспергілюс спричинює псування м’ясних і молочних продуктів.
Базидіоміцети (Basidiomуcetes) — також вищі багатоклітинні гриби з септованим міцелієм. За статевого способу розмножуються за допомогою базидіоспори. До базидіоміцетів належать шапкові гриби (типовий представник — шампіньйон), дереворуйнівні гриби, а також гриби — паразити злакових рослин (іржа, головня).
Дейтероміцети (Deuteroтуcetes), або незавершені гриби, — велика група грибів, що мають багатоклітинний міцелій, розмножуються нестатевим шляхом за допомогою спор. Клітини цих грибів мають оболонку, цитоплазму, ядро, включення. До незавершених грибів належать збудники дерматомікозів тварин — трихофітії, мікроспорії, парші (фавусу).
Дріжджі належать до класу сумчастих грибів — аскоміцетів. Це одноклітинні організми круглої, овальної або довгастої форми з оболонкою і ядром (мал. 7). Розмножуються брунькуванням або спороутворенням.
Класифікація дріжджів ґрунтується на способі їх розмноження (брунькування, простий поділ, спороутворення) та здатності спричинювати бродіння вуглеводів. Справжні дріжджі, що розмножуються спорами, відносять до класу аскоміцетів, родини сахароміцетів. З них найбільше значення має рід сахароміцес, що об’єднує види мікроорганізмів, які застосовують у виробництві хліба, спирту, вина, пива, а також кисломолочних продуктів.

Хімічний склад мікроорганізмів. Клітини мікроорганізмів складаються з води та сухих речовин (білків, нуклеїнових кислот, біополімерів, вуглеводів, ліпідів, ферментів, хімічних елементів та мінеральних речовин).
Вода. У клітинах мікроорганізмів міститься 75 – 85 % води, що перебуває як у вільному, так і в зв’язаному стані. Вода необхідна для розчинення хімічних речовин, які надходять у клітину, підтримання йонної рівноваги та здійснення реакцій проміжного метаболізму.
Сухі речовини. Сухі речовини клітин мікроорганізмів представлені органічними (білки, нуклеїнові кислоти, біополімери, вуглеводи, ліпіди, ферменти) та неорганічними (мінеральні речовини) сполуками. Їх вміст коливається від 15 до 25 % сухої маси клітини.
Білки є основним компонентом клітини. Вони беруть участь в утворенні її структури (структурні білки) та запасних поживних речовин (резервні білки). Значна частина білків клітини — це ферменти, які відіграють істотну роль у життєдіяльності мікроорганізмів.
Нуклеїнові кислоти. У бактеріальній клітині є два типи нуклеїнових кислот — дезоксирибонуклеїнова (ДНК) і рибонуклеїнова (РНК), їх вміст становить 13 – 14% маси сухих речовин. Кількість РНК становить 3 – 4 %, а ДНК — в середньому 10 %. Нуклеїнові кислоти разом з білками входять до складу ядра (нуклеоїда) мікроорганізмів.
Біополімери є основною частиною клітинної стінки й представлені складними сполуками нуклеїнових кислот, простих і складних білків, ліпідів і полісахаридів. Біополімери відповідають за антигенну специфічність мікроорганізмів.
Вуглеводи у вигляді полісахаридів становлять 15 – 20 % маси сухих речовин. З полісахаридів складаються більшість компонентів клітинної стінки мікроорганізмів, у тому числі й капсула. Вони використовуються клітиною також як джерело енергії та вуглецю. Клітинна стінка і капсула надають мікробам антигенних властивостей. Капсула є фактором вірулентності.
Ліпіди. Вміст їх становить 3 – 7% маси сухих речовин клітини. Ліпіди представлені жирними кислотами, нейтральними жирами, фосфоліпідами, гліколіпідами та восками. Більшість ліпідів входить до складу клітинної стінки й цитоплазматичної мембрани мікробів.
Ферменти — це прості та складні білки, зв’язані з небілковими компонентами. Вони каталізують численні хімічні перетворення, що відбуваються у процесах живлення та біологічного окиснення (дихання).
Хімічні елементи і мінеральні речовини. Вміст їх становить 2 – 14 % маси сухих речовин клітини. До основних хімічних елементів клітин мікроорганізмів відносять Карбон, Нітроген, Гідроген та Оксиген. До складу мікробних клітин входять також Фосфор, Калій, Натрій, Сульфур, Магній, Кальцій, Хлор та Ферум. Такі елементи, як Манган, Цинк, Молібден, Бор, Хром, Кобальт, Іод, Купрум та інші, містяться у незначних кількостях і називаються мікроелементами. Мікроелементи, хімічні та мінеральні речовини відіграють важливу роль у біосинтезі ферментів.
До змісту