2.1. ЕМФІЗЕМАТОЗНИЙ КАРБУНКУЛ

Емфізематозний карбункул (Gangraena emphysematosa, емкар) — гостра, неконтагіозна, не ранова хвороба великої й малої рогатої худоби, що характеризується пропасницею та розвитком крепітувальних запальних набряків в окремих м’язах тіла.
Поширення хвороби. Емкар реєструється в усіх країнах світу, в Україні становить 40 % серед клостридіозів великої рогатої худоби.
Збудник хвороби — Clostridium chauvoei — анаеробна, рухлива, грампозитивна, поліморфна, спороутворювальна паличка розміром (2...8) (0,5...0,7) мкм. Капсул не утворює. Добре фарбується аніліновими барвниками. Продукує складний екзотоксин з некротичними та летальними властивостями.
У трупах загиблих від емкару тварин, у тому числі й не розтятих, збудник утворює надзвичайно стійкі спори, які десятки років можуть зберігати життєздатність у навколишньому середовищі та понад 2 роки — у засоленому м’ясі. Пряме сонячне проміння знищує спори лише через 24 год, кип’ятіння — через 2 год, автоклавування — через 30 – 40 хв.
Епізоотологія хвороби. У природних умовах на емкар хворіють велика рогата худоба і буйволи, рідше — вівці, кози, лосі, олені, з лабораторних тварин — морські свинки. Найчутливішими є тварини м’ясних порід і доброї вгодованості. В стаціонарних осередках чітко виражена нечутливість молодняку великої рогатої худоби до 3-місячного віку (пасивний імунітет) і дорослих тварин віком понад 4 роки (імунізуюча субінфекція).
Джерелом збудника інфекції є хворі тварини. Зараження відбувається аліментарно, найчастіше при випасанні тварин на сухому травостої чи колючій стерні, коли травмуються слизові оболонки ротової порожнини і збудник безперешкодно проникає в організм, а також через пошкоджену під час стриження вовни шкіру (в овець), при кастрації або тяжких родах. Емфізематозний карбункул реєструється в основному спорадично, має чітко виражену літньо-осінню сезонність і набуває значного поширення в спекотний пасовищний період. В епідемічних осередках спостерігається у вигляді ензоотій, де летальність може сягати 95 %. Спорадичні випадки захворювання у стійловий період зумовлені згодовуванням кормів, контаміно-ваних спорами збудника.
Патогенез. З місця проникнення збудник з течією крові розноситься по організму й осідає в м’язових тканинах, де швидко розмножується, виділяючи токсини, агресини та гіалуронідазу, й спричинює запальні процеси, переродження і некроз м’язової тканини та розщеплення глікогену з утворенням кислоти й газу, що формують значні крепітувальні набряки у міжм’язовій тканині. Продукти розпаду тканин і токсини збудника хвороби, надходячи в кров, зумовлюють явища інтоксикації організму, дистрофічні зміни в різних паренхіматозних органах, порушення фізіологічних функцій, що призводить до смерті тварин.
Клінічні ознаки хвороби. Інкубаційний період триває від 1 до 5 діб. Перебіг хвороби у великої рогатої худоби завжди гострий. Захворювання виявляється раптовим підвищенням температури тіла до 41 – 42 °С, втратою апетиту, значним пригніченням, ціанозом слизових оболонок та прискоренням пульсу і дихання. Водночас із цим або раніше спостерігаються кульгавість, закляклість суглобів, волочіння кінцівок. У ділянці крупа, попереку, холки, рідше — підгруддя, шиї, підщелепового простору з’являються запальні набряки, що швидко збільшуються в розмірах. Спочатку вони обмежені, щільні, гарячі й болісні, згодом — холодні й безболісні. Під час перкусії набряку прослуховується тимпанічний звук, при пальпації він крепітує. Шкіра на поверхні набряку набуває темно-бурого або чорного забарвлення. Регіонарні лімфатичні вузли значно збільшуються в розмірах і стають твердими на дотик. При розтині набряку виділяється характерна піниста рідина темно-червоного, а згодом чорного кольору зі специфічним запахом згірклого масла. Хвороба триває 12 – 24 год, іноді затягується до 3 – 6 діб. Видужування буває дуже рідко.
В овець перебіг хвороби надгострий. Набряки більш інтенсивні. Спостерігається напруженість ходи та кульгавість. Тварини гинуть через 6 – 24 год.
Патологоанатомічні зміни. При зовнішньому огляді трупа відмічають значне здуття, витікання пінистої кров’янистої рідини з природних отворів. Шкіра брудно-сірого кольору, іноді некротична. Якщо діагноз установлено, труп для запобігання розсіюванню спор не розтинають, а спалюють разом зі шкурою. У разі потреби здійснюють лише частковий розтин, патологічний матеріал для дослідження відбирають біля ями, спеціально підготовленої для спалювання трупа.
На розтині під шкірою та в м’язах виявляють значні, неправильної форми набряки з драглистим кров’янистим транссудатом, що містить бульбашки газу. Уражені м’язи сухі, пористі, пронизані пухирцями газу, мають чорно-червоний колір, при натисканні хрустять, мають характерний запах згірклого масла. У грудній і черевній порожнинах — каламутна серозна рідина. Регіонарні лімфатичні вузли збільшені, гіперемійовані, з крововиливами на поверхні. Легені набряклі, селезінка й печінка збільшені, містять дрібні осередки некрозу. На серозних і слизових покривах — крововиливи.
Діагноз установлюють комплексно, на підставі епізоотологічних даних, характерних клінічних ознак та результатів лабораторних досліджень.
Діагноз на емкар вважають установленим за умови отримання одного з таких показників: виділення з патологічного матеріалу культури з властивостями, характерними для збудника хвороби, і загибелі хоча б однієї морської свинки з типовою патологоанатомічною картиною та виділенням з її органів культури збудника; загибелі хоча б однієї морської свинки з двох заражених вихідним патологічним матеріалом за наявності в неї типових для цієї хвороби патологоанатомічних змін та виділення з її органів культури збудника, якщо навіть у посівах з вихідного патологічного матеріалу культуру збудника не виділено. Термін лабораторного дослідження — до 8 діб.
Диференціальна діагностика передбачає необхідність відрізняти емкар від сибірки та злоякісного набряку.
Лікування розпочинають якомога раніше, застосовуючи сироватку проти емфізематозного карбункулу в поєднанні з антибіотиками. У товщу запального набряку вводять 3 – 5%-ві розчини карболової кислоти, лізолу, 1 – 2%-ві розчини пероксиду гідрогену (водню), 0,1%-й розчин перманганату калію. Проводять симптоматичну терапію.
Імунітет після щеплення формується через 14 діб і зберігається впродовж 6 міс.
Профілактика та заходи боротьби. У неблагополучних щодо емкару пунктах обмежують доступ тварин до старих захоронень тварин та скотомогильників, неблагополучних пасовищ і водойм. Щороку навесні, не пізніше як за 2 – 4 тижні до вигону худоби на пасовища, проводять запобіжні щеплення великої рогатої худоби віком від 3 міс (овець віком понад 6 міс) до 4 років концентрованою гідроксидалюмінієвою формолвакциною. Надалі вакцинують увесь підростаючий молодняк і ревакцинують телят, які були щеплені до 6-місячного віку. Влітку худобу захищають від кровосисних членистоногих.
У разі появи захворювання з’ясовують джерела збудника інфекції, худобу переводять на інші ділянки пасовищ, не допускають водопою із заражених водойм. У неблагополучних пунктах і господарствах запроваджують обмеження, за яких забороняється ввезення, вивезення та перегрупування рогатої худоби, вивезення об’ємистого фуражу, зібраного із заражених пасовищ. Здійснюють клінічне обстеження і термометрію всіх сприйнятливих до емкару тварин. Хворих та підозрюваних щодо захворювання тварин ізолюють і лікують. Підозрюваних у зараженні тварин терміново щеплюють проти емкару. Забій хворих на емкар тварин категорично забороняється. Трупи спалюють разом зі шкурою. Корми, підстилку та гній, забруднені виділеннями хворих тварин, спалюють. Молоко від хворих тварин знезаражують шляхом кип’ятіння або сухим хлорним вапном.
Для дезінфекції використовують 10%-й гарячий розчин їдкого натру, розчини хлоровмісних препаратів з вмістом у розчині не менш як 5 % активного хлору.
Обмеження з неблагополучного господарства знімають через 14 діб після останнього випадку загибелі або видужання тварини, проводять щеплення проти емкару всього чутливого поголів’я та здійснення остаточної дезінфекції.

Запитання для самоконтролю: 1. Схарактеризуйте збудника емкару. 2. Назвіть можливе джерело інфекції та види тварин, які сприйнятливі до збудника емкару. 3. Опишіть патогенез хвороби «емфізематозний карбункул». 4. Схарактеризуйте особливості клінічного перебігу емкару. 5. Зазначте основні патологоанатомічні зміни при емкарі. 6. Перелічіть складові для встановлення діагнозу на емфізематозний карбункул та хвороби для диференціальної діагностики 7. Наведіть особливості лікування емкару. 8. Назвіть спрямування заходів профілактики емкару та мотивуйте заборону вимушеного забою хворих тварин.