1.1. СИБІРКА

Сибірка (Anthrax) — гостре зооантропонозне інфекційне захворювання багатьох видів свійських і диких тварин, що характеризується гарячкою, септицемією, інтоксикацією організму, серозно-геморагічними запаленнями підшкірної сполучної тканин і внутрішніх органів, утворенням набряків та карбункулів.
Поширення хвороби. Сибірка була відома людству з глибокої давнини і описана у старовинних історичних рукописах Греції та Риму. Нині у вигляді спорадичних випадків та невеликих епізоотій сибірка реєструється на території європейських країн і США. На Африканському континенті та в Азії хвороба реєструється серед кількох десятків видів тварин, часто набуває епізоотичного поширення. В Україні ситуація щодо сибірки досить складна, оскільки пов’язана з наявністю старих неблагополучних захоронень тварин, що створює постійну потенційну загрозу появи хвороби серед тварин і людей. Боротьба із сибіркою потребує значних коштів на проведення належних карантинно-обмежувальних та лікувальних заходів у разі виникнення хвороби, щорічних запобіжних щеплень усіх сприйнятливих до неї тварин, організацію ветеринарно-санітарних заходів у стаціонарних осередках.
Збудник хвороби — Bacillus anthracis — аеробна нерухома спороутворювальна грампозитивна паличка, високочутлива до антибіотиків, в організмі оточена капсулою. Капсулу розглядають як фактор вірулентності. Вона забезпечує захист мікроба від фагоцитозу, бактерицидної дії сироватки та фіксацію його на клітинах тканин.
Спори утворюються в нейтральному або слабколужному середовищі за наявності кисню, температури 12 – 42 °С і недостатньої кількості поживних речовин у середовищі. За оптимальних умов на утворення спор потрібно не менше 8 год.
Епізоотологія хвороби. До збудника сибірки сприйнятливі багато видів тварин. Із сільськогосподарських тварин це вівці, велика рогата худоба, коні та свині, з диких — дикі жуйні, вовки, лисиці, тигри, леви, пантери, з лабораторних — білі миші, морські свинки, кролі та голуби. Вважається, що собаки та свійська птиця до збудника сибірки не сприйнятливі.
Джерелом збудника інфекції є хворі тварини, що виділяють бацили сибірки у зовнішнє середовище з кров’янистою рідиною, фекаліями, сечею, а резервуаром його є ґрунт. Поширювачами збудника можуть бути м’ясоїдні тварини, які, поїдаючи контаміноване спорами сибірки м’ясо, виділяють їх із фекаліями впродовж трьох тижнів. Переносниками збудника сибірки можуть бути й кровосисні комахи. Небезпечними осередками сибірки є старі захоронення загиблих від сибірки тварин, звідки спори можуть виноситися на поверхню ґрунту під час весняного паводка та сильних дощів.
Для сибірки характерна стаціонарність осередків, яка зумовлюється тривалим збереженням спор у землі, а також весняно-літня сезонність, що пов’язано зі збільшенням контакту тварин із забрудненими спорами збудника пасовищами. Взимку хвороба виникає тільки в разі згодовування раніше контамінованих сибірковими спорами кормів (сіна, соломи).
Патогенез. Після проникнення в організм чутливої тварини збудник сибірки після короткого перебування в лімфатичній системі проникає в кров, розноситься по всьому організму, фіксуючись переважно в селезінці, печінці та легенях. Розмноження бацил сибірки відбувається у лімфоїдно-макрофагальних складових цих органів. Збудник утворює там захисну капсулу і виробляє токсини, які паралізують фагоцитарну діяльність лейкоцитів. Після цього збудник знову мігрує в кров, зумовлюючи тяжку інтоксикацію, септицемію і загибель тварини. Смерть настає від паралічу центру дихання, цим спричинюються асфіксія і темний колір крові. При локальному розвитку виникають запальні процеси серозно-геморагічного характеру (драглисто-геморагічний інфільтрат — карбункул).
Клінічні ознаки. Інкубаційний період триває 1 – 3 доби. Перебіг хвороби — блискавичний (надгострий), гострий, підгострий і хронічний. Умовно розрізняють септичну, карбункульозну, кишкову, легеневу та ангінозну форми хвороби. Блискавичний перебіг хвороби трапляється у овець і великої рогатої худоби. Тварина захворює раптово, падає на землю і швидко гине з ознаками судом. Якщо хвороба затягується, то спостерігається різке підвищення температури тіла, прискорення пульсу й дихання, синюшність слизових оболонок, задишка. З носового й ротового отворів витікає кров’яниста піна, з ануса — кров темного кольору. Тривалість хвороби — від кількох хвилин до кількох годин.
Гострий перебіг хвороби супроводжується підвищенням температури тіла до 41 – 42 °С, сильним ознобом, прискоренням пульсу й дихання, ціанозом слизових оболонок рота й носа, пригніченням, спрагою, занепокоєнням, судомними скороченнями окремих м’язів. Тварина лежить, відмовляється приймати корм. У великої рогатої худоби припиняється жуйка і лактація, кишки здуті, спостерігаються запори або проноси, кал рідкий з домішкою крові, сеча кров’яниста. В агональному стані з носової й ротової порожнин виділяється кров’яниста піна, а з прямої кишки — кров темного кольору. Тривалість хвороби — 2 – 3 доби. Тварина гине з явищами асфіксії. У коней спостерігаються гарячка, синюшність слизових оболонок, задишка, кольки, м’язовий дрож. Сеча стає кров’янистою, фекалії рідкими, з домішкою крові. В агональній стадії визначаються судоми, кров’янисті виділення з природних отворів, асфіксія, кома. У овець захворювання протікає у вигляді септицемії.
Підгострий перебіг у тварин має такі самі ознаки, що й гострий, але не чітко виражені, можуть періодично зникати. Крім того, в різних ділянках тіла з’являються розлиті набряки. Хвороба затягується до 5 – 8 діб і завжди закінчується загибеллю тварини.
Хронічний перебіг хвороби трапляється у свиней і, на відміну від інших видів тварин, проходить у вигляді ангіни та ураження лімфатичних вузлів у ділянці шиї. Хвороба триває 2 – 3 міс і виявляється лише в разі вимушеного забою тварини та огляду туші.
За місцем локалізації патологічного процесу розрізняють септичну, карбункульозну, кишкову, легеневу та агнінозну форми сибірки.
Септична форма сибірки може розвиватися відразу після зараження дуже слабкої тварини або після проникнення в організм значної кількості високовірулентного збудника. Септична форма зумовлює блискавичний перебіг хвороби і загибель тварини впродовж кількох перших годин.
Карбункульозна (шкірна) форма сибірки супроводжується появою в ділянці черева, мошонки, вимені, під щелепами гарячих запальних набряків, що швидко збільшуються в розмірах і згодом стають холодними, твердими, безболісними. Ця форма часто реєструється у коней, особливо в лісових місцевостях.
Кишкова форма сибірки характеризується високою температурою та розладом функцій травного каналу (кольки, пронос, запор).
Легенева форма сибірки протікає у вигляді пневмонії й гострого набряку легенів, трапляється рідко.
Ангінозна форма сибірки буває у свиней, супроводжується явищами хронічного фарингіту, часто не має клінічного прояву.
Патологоанатомічні зміни. Розтинати труп у разі підозри на сибірку категорично забороняється. У разі випадкового розтину виявляються досить характерні патологоанатомічні зміни, які виражені тим краще, чим повільнішим був перебіг хвороби. Труп здутий, швидко розкладається. Трупне задубіння не виражене або виражене дуже слабко. З природних отворів виділяється піниста кров’яниста рідина. Кров густа, дьогтеподібна, чорно-червоного кольору, не згортається. У черевній і грудній порожнинах, а також у навколосерцевій сумці міститься значна кількість серозно-геморагічного ексудату. Селезінка різко збільшена, в’яла. Лімфатичні вузли значно збільшені, переповнені темно-червоною кров’ю. Легені, печінка та нирки набряклі, збільшені в розмірі, переповнені темною кров’ю. пронизані крапчастими крововиливами. Серце переповнене незгорнутою кров’ю, на ендокарді виявляються крапчасті крововиливи. Слизова оболонка тонкого відділу кишок набрякла, гіперемійована, вкрита множинними крововиливами, особливо в ділянці пейєрових бляшок та фолікулів.
Діагноз на сибірку встановлюють на підставі аналізу епізоотичної ситуації, клінічних ознак хвороби, патологоанатомічних змін (у разі випадкового розтину трупа), а також результатів лабораторних досліджень. У лабораторію для дослідження надсилають мазки крові, відібраної з поверхневих вен вуха відразу після загибелі тварини. У разі потреби для дослідження відрізають вухо з того боку, на якому лежав труп, та шматочки шкіри розміром 5х5 см для проведення реакції преципітації. При виникненні підозри на сибірку під час розтину трупа (крім свиней) розтин припиняють і на дослідження направляють частину селезінки. Від трупів свиней у лабораторію направляють заглоткові та підщелепові лімфовузли, а також ділянки набряклої сполучної тканини. Бактеріологічна діагностика патологічного матеріалу на сибірку включає мікроскопічні дослідження, посіви на живильні середовища, ідентифікацію виділеної культури та зараження лабораторних тварин.
Діагноз на сибірку вважається установленим у разі виділення з патологічного матеріалу культури з властивостями, характерними для збудника сибірки, та загибелі хоча б однієї лабораторної тварини. Позитивний діагноз установлюють також у разі відсутності в посівах з патологічного матеріалу росту культури, але загибелі хоча б однієї лабораторної тварини з двох заражених і виділення з її органів культури з властивостями, характерними для збудника сибірки. Позитивна реакція преципітації під час дослідження гнильного патологічного матеріалу також є підставою для встановлення діагнозу.
Диференціальна діагностика передбачає необхідність відрізняти сибірку від пастерельозу, емкару, злоякісного набряку, брадзоту, ентеротоксемії, бабезіозу.
Лікування, якщо воно своєчасне, в цілому ефективне і зводиться до використання гіперімунної протисибіркової сироватки або гамма-глобуліну в поєднанні з антибіотиками (пеніцилін, біцилін, стрептоміцин, левоміцетин, біоміцин).
Імунітет. Після перехворювання тварини на сибірку у неї формується тривалий і стійкий імунітет. Для активної імунізації тварин проти сибірки запропоновано кілька вакцин. В Україні для профілактичних і вимушених щеплень усіх видів сільськогосподарських тварин проти сибірки застосовують спорову вакцину зі штаму 55 та вакцинний препарат антракоз, запропонований академіком A.I. Завірюхою. Забороняється використання протисибіркових вакцин одночасно з іншими біологічними чи хімічними препаратами.
Профілактика та заходи боротьби з сибіркою регламентуються нормативними документами і охоплюють: загальні ветеринарно-санітарні заходи профілактики сибірки; заходи в неблагополучних щодо сибірки пунктах і на загрозливій території; заходи в разі підозри щодо захворювання тварин на сибірку; організацію та проведення заходів щодо ліквідації сибірки; дезінфекційні заходи; зняття карантину.
Загальні ветеринарно-санітарні заходи профілактики сибірки передбачають проведення робіт з огородження й утримання в належному стані скотомогильників, старих захоронень худоби, біотер-мічних ям, знезараження ґрунту в місцях поховань сибіркових трупів; організацію постійного нагляду за санітарним станом місць скупчення худоби, заготівлі, переробки та зберігання продуктів і сировини тваринного походження; суворе додержання правил утримання та внутрішньогосподарського забою худоби на м’ясо; заборону реалізації м’яса та інших продуктів забою для споживчих потреб людей і на корм тваринам без дозволу ветеринарного спеціаліста; чітке дотримання існуючих положень під час проведення агро-гідромеліоративних, розвідувальних, будівельних та інших земляних робіт.
Основою протиепізоотичних заходів у неблагополучних осередках є здійснення комплексу ветеринарно-санітарних заходів та профілактичних щеплень тварин. Виявляють і беруть на облік неблагополучні пасовища, водопої, місця всіх старих і чинних скотомогильників, біотермічних ям, окремих місць давніх поховань тварин. Здійснюється контроль за проведенням робіт з їх огородження й утримання у відповідному санітарному стані. Не допускається випасання тварин і використання водних джерел у зонах старих поховань тварин, у місцях розміщення підприємств із заготівлі, зберігання та переробки тваринної сировини, а також на ділянках пасовищ, де спостерігали зараження й загибель тварин з нез’ясованих причин.
У плани профілактичних заходів обов’язково включається щеплення сприйнятливих тварин протисибірковими вакцинами.
У разі виникнення хвороби встановлюють карантин, межі неблагополучного пункту, який підлягає карантинуванню, та загрозливої зони. Всіх тварин неблагополучного пункту після клінічного огляду ділять на дві групи. До першої групи відносять хворих і підозрюваних щодо захворювання на сибірку тварин, які мають клінічні ознаки захворювання. До другої групи відносять підозрюваних у зараженні сибіркою тварин, тобто решту тварин, в яких не виявляються ознаки захворювання на сибірку, але які знаходяться у стаді (отарі, дворі), де встановлено це захворювання. Тварин першої групи лікують і через 14 діб після клінічного видужання щеплюють протисибірковою вакциною. Трупи, гній, підстилку, залишки фуражу знешкоджують спалюванням. Приміщення та місця перебування хворих на сибірку тварин ретельно дезінфікують. Тварин другої групи щеплюють протисибірковою вакциною згідно з настановою з її застосування.
Карантин знімають через 15 діб після останнього випадку загибелі або видужання хворої на сибірку тварини за умови відсутності у тварин реакції на щеплення вакциною та виконання всього комплексу ветеринарно-санітарних заходів.
Запитання для самоконтролю: 1. Схарактеризуйте збудника сибірки. 2. В якій формі збудник сибірки зберігається у зовнішньому середовищі? 3. Який патологічний матеріал при підозрі на сибірку можна відправляти у лабораторію від тварини, що раптово загинула? 4. Як чинять із хворими та підозрюваними щодо захворювання на сибірку тваринами? 5. В яких умовах можуть утворюватися капсули збудника сибірки?

До змісту