6.1. САП

Can (Malleus, glanders, equinia) — інфекційне захворювання переважно однокопитних, що спричинюється сапною паличкою, має ознаки гарячки й септицемії, які супроводжуються запаленням лімфатичних вузлів, утворенням специфічних гранульом, схильних до казеозного розпаду й виразок на слизових оболонках, шкірі та у внутрішніх органах.
Поширення хвороби. Нині сап реєструється лише в окремих регіонах Азії й Африки. В Україні не реєструється з 1940 р. За повідомленнями МЕБ, упродовж останніх 18 міс нових випадків сапу в світі не зареєстровано.
Збудник хвороби — Pseudomonas mallei — дрібна, (1...5) (0,3...0,8) мкм, пряма чи ледь вигнута, нерухома бактерія із заокругленими кінцями, що належить до роду Corynebacterium, родини Brucellacee. У мазках з патологічного матеріалу та живильних середовищ збудник часто має вигляд коротких ланцюжків чи ниток. Спор і капсул не утворює, містить ендотоксин, легко фарбується усіма аніліновими барвниками, за Грамом — негативно. Аероб, росте на звичайних живильних середовищах з добавлянням 1 – 5 % гліцерину.
Стійкість збудника незначна: у воді та ґрунті сапні бактерії зберігаються до 30 діб, у висушених носових виділеннях — до 15 діб, у сечі — 4 год. Сонячне проміння руйнує бактерії сапу через 24 год, нагрівання до 80 °С — через 5 хв. Надійно інактивують збудника робочі розчини дезінфектантів.
Епізоотологічні дані. На сап у природних умовах найчастіше хворіють однокопиті тварини: коні, осли, мули, лошаки. Чутливі до збудника хвороби також хижі тварини — леви, тигри, пантери, рисі, бурі й білі ведмеді, які можуть заражатися сапом при поїданні м’яса хворих тварин. Із лабораторних тварин особливо чутливі до сапу коти, які на 10 – 14-ту добу гинуть у разі гострого перебігу хвороби, а також морські свинки та польові миші. Хворіють на сап і люди.
Джерелом збудника інфекції є хворі тварини, що виділяють збудник переважно із носовим слизом та секретом шкірних виразок. Зараження, як правило, відбувається аліментарним шляхом через інфіковані корми й воду, а також під час безпосереднього контакту хворих тварин зі здоровими, рідше — аерогенним шляхом та при паруванні.
Певної сезонності в розвитку епізоотичного процесу при сапі не відмічають.
Поширюється сап досить повільно, оскільки за хронічного перебігу і особливо при латентній формі збудник не завжди виділяється у зовнішнє середовище. Однак за незадовільних умов стійлового утримання хвороба за короткий час може охопити значне поголів’я й набути характеру стаціонарної ензоотії.
У країнах, стаціонарно неблагополучних щодо сапу, інфекція часто проходить латентно, без прояву клінічних ознак, а в деяких інфікованих коней навіть випадає реакція на малеїн. Завезення таких коней у благополучні країни або в інші природно-кліматичні зони, різка зміна умов утримання, годівлі та непомірна експлуатація можуть призвести до загострення інфекційного процесу, раптового непередбаченого спалаху сапу серед чутливих тварин.
Патогенез. Потрапивши в організм, збудник сапу розноситься лімфо- чи кровотоком. У 84 – 100 % випадків сапний процес локалізується в легенях, у 56 – 95 % — у носовій порожнині, до 13 % — у шкірі, значно рідше уражуються інші органи.
У місцях розмноження збудника розвивається специфічний запальний процес ексудативного, продуктивного чи ексудативно-продуктивного характеру з утворенням дрібних сапних вузликів, схильних до швидкого некротичного розпаду. Навколо цих вузликів спочатку формується сполучнотканинна капсула, яка у високорезистентних тварин досить швидко кальцифікується.
За низької резистентності організму збудник проникає в суміжні неуражені тканини, де поряд з первинними осередками виникають численні вторинні вузлики продуктивного типу, які, розпадаючись, зливаються й утворюють характерний сапний фокус. Дифузні форми сапного процесу в легенях набувають вигляду лобулярно-лобарної пневмонії з утворенням каверн і закінчуються загибеллю тварини. В носовій порожнині некротичний розпад вузликів призводить до утворення виразок і навіть руйнування носової перегородки. При ураженні шкірного покриву в ділянці голови, шиї й тазових кінцівок спочатку утворюються дрібні вузлики, згодом гнійні виразки та «зірчасті» рубці.
В організмі особливо чутливих тварин розвивається міліарна форма сапу з утворенням численних вузликів та виразок, які розпадаються на слизових оболонках, шкірі, внутрішніх органах, зумовлюючи характерну патологію. Перебіг інфекційного процесу в заражених тварин супроводжується алергізацією організму та утворенням специфічних антитіл. Алергічні реакції при сапі з’являються через 2 – 3 тижні після зараження й зберігаються тривалий час.
Загальний стан тварини й характер прояву клінічних ознак при сапі зумовлені передусім надходженням у кров токсинів збудника й продуктів розпаду тканин, а також інтенсивністю розвитку сапного процесу та місцем його локалізації в організмі (легені, носова порожнина, шкіра, печінка, селезінка, нирки).
Тривалість перебігу сапного процесу в коней може становити від кількох діб до 7 років, супроводжуючись при цьому періодичними загостреннями інфекційного процесу та тривалими періодами ремісії.
Клінічні ознаки хвороби. Початком хвороби вважають наявність позитивної реакції на малеїн, тобто через 2 – 3 тижні після зараження (це і є інкубаційний період). У початковій стадії хвороби сапний процес протікає латентно, локалізуючись лише у внутрішніх органах. Клінічні ознаки хвороби з’являються через 4 тижні, а то й значно пізніше.
Перебіг хвороби гострий, хронічний і латентний. За місцем основної локалізації патологічного процесу розрізняють носову, шкірну та легеневу форми сапу.
Гострий перебіг хвороби часто спостерігають в ослів і мулів, рідше — у коней. Він характеризується гарячкою (41 – 42 °С), втратою апетиту, частим ниткоподібним пульсом, гіперемією слизової оболонки носа, прискореним диханням, одно- або двобічними слизовими виділеннями з носа, нечастим сухим кашлем. Згодом на слизовій оболонці носа з’являються дрібні жовтуваті сапні вузлики з червоним обідком. Вузлики розпадаються й перетворюються на виразки, що мають круглу або довгасту форму, салоподібне дно, вкрите слизом з домішкою гною й крові, краї потовщені й нерівні. Виділення з носа стають кров’янисто-іхорозними, дихання — сопучим, прискореним. Підщелепові лімфовузли на початку хвороби припухлі, гарячі та болісні, згодом різко збільшуються в розмірі (до величини курячого яйця), тверді, нерухомі, горбисті. Сапні вузлики та гнійно-некротичні виразки виявляють також на шкірі голови, шиї, тазових кінцівок, препуція та мошонки, рідше — на інших ділянках тіла. Вражені кінцівки набрякають, тварини кульгають. Хвороба триває 8 – 30 діб і переходить у хронічну форму або закінчується загибеллю тварини.
Для хронічного перебігу хвороби, який частіше спостерігається у коней, характерні ремітивна пропасниця, нечастий сухий кашель, ознаки емфіземи легень, раптові носові кровотечі, однобічне збільшення, горбистість та безболісність підщелепових лімфовузлів, схуднення, втрата роботоздатності, іноді слоновість однієї із тазових кінцівок. У коней на слизовій оболонці носової порожнини виявляють типові для сапу білуваті плями або рубці зірчастої форми, що утворилися внаслідок загоювання сапних виразок. Хвороба триває від кількох місяців до кількох років. У разі зниження резистентності організму хронічний перебіг може загострюватись і виявлятись клінічною картиною сапу.
Латентний перебіг сапу спостерігається в стаціонарно неблагополучних пунктах і може тривати роками. Наявність інфікованос-ті тварини встановлюють лише на основі позитивних результатів алергічних та серологічних досліджень.
У хижих тварин сап має здебільшого гострий перебіг, виявляється слизисто-гнійними або кров’янистими виділеннями з носа, чханням, кульганням на одну з тазових кінцівок (часто первинна ознака захворювання), виразками на шкірі спинки носа, кінцівок, хвоста. Тварини гинуть наприкінці першого чи другого тижня хвороби.
Патологоанатомічні зміни. Якщо діагноз вдається встановити зажиттєво, розтинати труп не рекомендується. В разі розтину трупа звертають увагу на сильне виснаження загиблої тварини та наявність виразок і рубців на слизовій оболонці носової порожнини, в гортані й трахеї. Сапні вузлики найчастіше спостерігають у легенях, де їх кількість коливається від поодиноких до дисемінованого ураження всього органа. За гострого перебігу хвороби тут виявляють також ділянки червоної гепатизації з осередками гнійного або некротичного розпаду, а за хронічного — білуваті саркомоподібні розрощення, пронизані гнійниками та осередками звапнення. Крім легень сапні вузлики можуть траплятися в селезінці, печінці, медіа-стинальних та перибронхіальних лімфовузлах, іноді — в нирках, сім’яниках, м’язах та кістках.
Діагноз установлюють комплексно; за гострого перебігу сапу — на підставі аналізу клініко-епізоотологічних даних; за хронічного або латентного перебігу, а також під час дослідження новоприбулих коней і планових прогностичних обстежень — на основі алергічної діагностики, доповнюючи її в разі потреби проведенням РЗК. До бактеріологічного методу вдаються рідко, оскільки чисту культуру збудника вдається отримати лише в разі гострого перебігу сапу.
Основним методом діагностики сапу в коней, ослів, мулів і верблюдів є очна (офтальмо-) проба на малеїн. У деяких випадках проводять бактеріологічне й гістологічне дослідження та біопробу на котах чи морських свинках.
Диференціальна діагностика передбачає необхідність виключення сепсису, меліоїдозу (несправжній сап), чуми, натуральної віспи, сибірки, фурункульозу, туберкульозу, а також миту від носової форми та епізоотичного лімфангіту від шкірної форми сапу.
Лікування сапу заборонене у зв’язку з його високою потенційною небезпекою для людини. Інфікованих збудником сапу тварин знищують.
Імунітет при сапі нестерильний унаслідок незавершеного фагоцитозу. Засобів специфічної профілактики немає.
Профілактика та заходи боротьби. Запобіжні заходи спрямовані проти занесення на територію України збудника сапу з неблагополучних щодо цієї хвороби держав та здійснення постійного контролю за благополуччям однокопитних тварин. Щороку, згідно з чинною інструкцією, все поголів’я коней у нашій країні перевіряють на сап методами клінічного огляду та очної малеїнізації (дворазово з проміжком 5 – 6 діб). Усіх коней на місці закупівлі та після надходження в господарство досліджують на сап. У разі підозри щодо захворювання здійснюють контрольний діагностичний забій, патологоанатомічне та лабораторне дослідження патологічного матеріалу. При підтвердженні діагнозу всю групу (табун) інфікованих тварин негайно знищують, організовують карантинні заходи в осередку інфекції та в неблагополучній зоні.
Для дезінфекції застосовують розчини хлорного вапна, що містять 3 % активного хлору, 20%-ву суспензію свіжогашеного вапна, 4%-й гарячий розчин їдкого натру, 5%-й розчин лізолу. Гній спалюють, а рідкі стічні води засипають хлорним вапном із розрахунку 200 г/л і ретельно перемішують. Господарство оголошують благополучним щодо сапу через 2 міс після знищення інфікованих тварин та проведення всього комплексу заключних заходів.

Запитання для самоконтролю: 1. Які види тварин можуть хворіти на сап? 2. Які форми сапу трапляються залежно від локалізації патологічного процесу? 3. Які лімфатичні вузли можуть уражатися при носовій формі сапу? 4. Що вкладається в поняття «міліарний сап»? 5. Від яких захворювань потрібно диференціювати сап? 6. Що таке малеїнізація? 7. Чи існує специфічна профілактика сапу в Україні?