Практичне заняття № 1

Теоретична частина

Специфічна профілактика. Специфічна профілактика — це спеціальна система заходів, спрямованих на запобігання появі певної (конкретної) інфекційної хвороби. Характер специфічних профілактичних заходів визначається особливостями інфекційного захворювання, епізоотичною ситуацією в господарстві та навколишньої території. До специфічної профілактики відносять: а) проведення спеціальних діагностичних досліджень (туберкулінізація і малеїнізація, серологічна діагностика на бруцельоз тощо), превентивна ізоляція, вимушене карантинування і спостереження з метою уточнення діагнозу; б) здійснення лікувально-профілактичних заходів спеціального призначення (премікси та аерозолі при профілактиці респіраторних і аліментарних інфекцій); в) імунопрофілактика із застосуванням різних специфічних засобів — вакцин, сироваток, імуноглобулінів тощо. Її проводять відповідно до планів протиепізоотичної роботи в благополучних господарствах, поголів’я яких потрібно захищати від конкретної інфекційної хвороби.
Зусиллями багатьох видатних учених створено теоретичні й практичні передумови виробництва та використання біопрепаратів — специфічних засобів впливу на організм людини і тварини (чи визначення їхнього стану), особливо при інфекційних захворюваннях.
Ветеринарні біопрепарати — засоби, які використовують для лікування, профілактики та діагностики інфекційних хвороб, а також для підвищення продуктивності тварин. Їх виготовляють із мікроорганізмів та продуктів їхньої життєдіяльності, а також із органів і тканин тварин. Кількість біопрепаратів постійно зростає, тому спеціалісту потрібно добре знати походження кожного препарату і механізм його дії на організм для запобігання ускладненню перебігу інфекційного процесу та порушенню реактивності організму.
Головною спрямованою дією біопрепаратів на організм є вплив на імунну систему. Використовуючи біологічні засоби, можна або коректувати реактивність організму відповідно до інфекційного агента, або визначати його стан на цій стадії епізоотичного процесу. Ветеринарні біопрепарати готують на біофабриках, у науково-дослідних інститутах та деяких обласних державних лабораторіях ветеринарної медицини за єдиними технічними вимогами.
Виготовлення і використання біопрепаратів потребує постійного ветеринарного контролю. Основні цехи біофабрик такі: вакцинні, сироваткові, діагностичних біопрепаратів, біостимуляторів, лікарських препаратів, утилізації та очищення відходів. Основні приміщення — стерильні бокси, апаратні, термостатні, рефрижераторні, бактеріологічні та вірусологічні лабораторії, приміщення для продуцентів, науково-контрольна лабораторія, карантинне приміщення, віварій.
Вакцини — засоби активної імунопрофілактики заразних хвороб, основу яких становлять протективні антигени живого (антигени зі збудників, які реплікуються), вбитого корпускулярного збудника або окремі антигенні субстанції в ізольованій, розчинній формі. Початком історії сучасної вакцинопрофілактики вважають 14 травня 1796 р. У цей день англійський лікар E. Jenner (1749 – 1823) вперше виконав щеплення проти віспи жителю Землі.
До вакцин нині ставлять такі вимоги:

  1. Вони повинні створювати високий рівень несприйнятливості на досить тривалий період.
  2. Бути економічними й простими у виготовленні.
  3. Мати мінімальну кількість баластних речовин.
  4. Бути достатньо імуногенними без прояву клінічних та інших побічних реакцій у щеплених тварин.
  5. У вакцинах не повинно міститися будь-яких біологічних контамінантів (бактерій, мікоплазм, вірусів, токсинів тощо), передбачених технологією.
Залежно від кількості антигенів, що містяться у вакцині, розрізняють: моновакцини (проти сибірки великої рогатої худоби, бешихи свиней тощо); дивакцини (проти ентеротоксемії й брадзоту овець тощо); полівакцини (полівалентні), до складу яких входять кілька антигенів збудників різних захворювань (полівалентні вакцини для собак, які містять антигени чуми, парвовірусного ентериту, гепатиту, парагрипу, сказу, лептоспірозу тощо).
Полівалентні вакцини проти одного захворювання можуть мати антигени кількох серологічних типів збудника (проти лептоспірозу сільськогосподарських тварин, сальмонельозу поросят тощо).
Нині використовують традиційні вакцини з атенуйованих варіантів збудників (вакцина «ЛТ» проти чуми великої рогатої худоби) або гетерологічні з антигенно-споріднених мікроорганізмів (для профілактики парвовірусного ентериту у собак використовують вакцину з вірусу панлейкопенії котів, для профілактики міксоматозу кролів — вірус фіброми Шоупа), інактивовані з антигенно-споріднених мікроорганізмів, інактивовані з убитих і субодиничні зі зруйнованих збудників або їхніх компонентів. Вакцини нового покоління — антиідіотипні, векторні, генно-інженерні (рекомбінантні), делеційні (маркерні), прокапсидні, синтетичні (пептидні), субодиничні, спліт-вакцини, ДНК-вакцини. Різні типи вакцин мають свої переваги й недоліки технологічного, імунологічного та протиепізоотичного характеру.
Живі атенуйовані вакцини. Їх виготовляють із атенуйованих слабовірулентних штамів бактерій або вірусів, не здатних спричинити захворювання, але вони розмножуються в організмі щепленої тварини («доброякісний інфекційний процес»), зумовлюючи розвиток передусім клітинного і гуморального імунітету.
Здебільшого живі вакцини є ліофілізованими. Ліофілізація (сублімаційне висушування, ліофільне висушування) — це висушування в умовах глибокого вакууму з попереднім заморожуванням вакцини (біопрепаратів). Ліофілізація дає змогу значно збільшити термін придатності препарату, краще зберегти його властивості, на нього менше впливає температурний режим зберігання, значно підвищується концентрація активної речовини, що дає можливість зменшити дозу препарату. Зменшується також кількість тари для транспортування. Живі вакцини слід зберігати і транспортувати за температури 4 – 8 °С.
Живі вакцини контролюють на: стерильність (вірусні); чистоту й типовість росту (бактеріальні вакцини) висівом на живильні середовища; нешкідливість — введенням лабораторним тваринам; імуногенність (активність) — вакцинацією тварин з наступним їх зараженням (через 14 – 21 добу) польовим штамом, причому контрольні тварини повинні захворіти, а щеплені — не повинні хворіти щонайменше у 80 % випадків.
Інактивовані (вбиті) вакцини готують або з цілих вірулентних організмів, вбитих фізичними чи хімічними методами, або з токсичних продуктів, інактивованих до стану анатоксинів. При виготовленні вакцин мікроорганізми інактивують ультрафіолетовим, гамма-випромінюванням; формальдегідом, гліцидальдегідом і глутаровим альдегідом, бета-пропіолактоном, азиридинами (димером етиленіміну, брометиліміном гідробромідом) тощо.
Вбиті вакцини нешкідливі для тваринного організму, проте імуногенність їх порівняно з живими дещо нижча, а тривалість імунітету коротша. Для підвищення імуногенності вбиті вакцини вводять в організм тварини в більшій кількості, ніж живі, кілька разів (бустер-ефект) з інтервалом 7 – 14 діб. Для підвищення імуногенної активності бактеріальних і вірусних вакцин, зменшення кратності вакцинації використовують різні ад’юванти.
Ад’ювант (лат. adjuvans — той, що допомагає, сприяє) — речовина, яка неспецифічно посилює імунну відповідь на антигени. За походженням ад’юванти розподіляють на: 1) масляні (олійні для рослинних, масляні для синтетичних); 2) мінеральні (мінеральні колоїди, розчинні сполуки, кристалоїди); 3) рослинні (сапоніни) та ін.
Інактивовані вакцини контролюють на стерильність, нешкідливість, повноту інактивації, імуногенність (активність).
Сироватки лікувально-профілактичні. До них належать сироватки реконвалесцентів (тварин, що перехворіли на інфекційні захворювання) та гіперімунні сироватки, що містять високоспецифічні антитіла до антигенів. Гіперімунні сироватки готують шляхом гіперімунізації тварин — багаторазовим уведенням тваринам антигену з нарощуванням кількості до досягнення максимального імунізуючого подразнення, яке виявляється накопиченням у крові значної кількості антитіл.
Імуноглобуліни. У 1937 р. відомий хімік А. Тизеліус установив, що імунні антитіла (імуноглобуліни) зв’язані з найбільш важкою і малорухомою фракцією — гаммаглобуліном. У подальшому було встановлено, що і у фракції бета-глобуліну є імуноглобуліни, хоча і в значно меншій концентрації. Установлення цього явища дало змогу замінити сироватку фракціями гамма- або гамма- і бета-глобулінів, зменшивши таким чином введення в організм баластних речовин.
Існують такі способи отримання гаммаглобуліну: висолювання розчинами нейтральних солей (сульфатом амонію); спиртово-хлороформний; хроматографічний (високоефективний), електрофорезу. На виробництві для виготовлення імуноглобуліну найширше використовують спиртовий і поліетиленгліколевий методи.
Бактеріофаги. Бактеріофаг (пожирач бактерій, бактеріальний вірус) — специфічний антиген, що має властивість розчиняти мікробні клітини. Це вірус, який паразитує в бактеріях. Проникаючи в них, він перебудовує їхній метаболізм і спрямовує його на синтез фага. В одній клітині утворюється до 50 млн вірусних частинок, які виходять із бактерій і уражують сусідні клітини.
Бактеріофаги можна використовувати з лікувальною, профілактичною та діагностичною метою. Фаготерапію і фагопрофілактику проводять (у комплексі з іншими методами) при сальмонельозі та колібактеріозі телят, поросят, пулорозі птиці.
Антивірус — бактеріальний препарат, фільтрат культури мікробів, що має властивості затримувати розмноження мікроба, з якого отримано антивірус, — розчинна, термостабільна, нетоксична речовина. Використовують антивірус при миті коней, некробактеріозі.
Інтерферон. У 1957 р. англійські вчені Айзекс і Ліндеман установили, що при вірусних інфекціях у клітинах утворюється особлива речовина — інтерферон. Його дія спрямована на забезпечення гомеостазу організму завдяки широким контрольно-регулювальним функціям, найважливішими з яких є противірусна, протипухлинна та імунорегулювальна. Інтерферон є глікопротеїдом, який виробляють клітини хребетних — від риб до людини. Використання інтерферону має багато переваг: а) широкий спектр дії; б) дія його ґрунтується на активізації природних механізмів захисту організму на ранніх стадіях інфекційного процесу; в) дія настає одразу після введення препарату. Недоліками інтерферону є: а) короткий період зберігання в організмі (до 12 год); б) необхідність парентерального введення; в) через 2 – 3 дні після застосування спостерігається пригнічення захисних функцій імунної системи; г) видова специфічність для тварин (інтерферон, отриманий на людських лейкоцитах, практично не діє в організмі тварин, це також стосується різних видів тварин); д) можливість виникнення алергічних реакцій при подальшому введенні; е) складність виробництва.
Біостимулятори. Це речовини, що активізують функції організму в цілому або окремі його системи. Використовують їх для підвищення резистентності організму тварин і стимуляції росту та відгодівлі тварин. За походженням розрізняють рослинні (антибіотики та препарати за Філатовим), тваринні й штучні (вітаміни) групи препаратів.
Із препаратів тваринного походження широко використовують антисептик-стимулятор Дорохова (АСД), що є продуктом сухої перегонки тканин тваринного походження. Після перегонки отримують фракцію 2 (АСД-2), розчинну у воді, і фракцію 3 (АСД-3), не розчинну у воді.
Використовують також препарати з тканин організму (кров, молоко) за Філатовим, гормони. Вивчають препарати з імунних тканин (тимуса і фабрицієвої сумки) для лікування набутих імунодефіцитів. З цією метою використовують також неспецифічний глобулін і інтерферон, які стимулюють функції імунної системи.
Діагностичні препарати. Діагностичні біопрепарати використовують для виявлення інфікованих тварин і птиці, щоб якомога раніше ізолювати їх із гурту і таким чином запобігти поширенню інфекційної хвороби. До діагностичних біопрепаратів, які використовують безпосередньо в господарствах, відносять алергени, деякі антигени та препарати для лабораторної діагностики хвороби.
У ветеринарній медицині використовують також сироватки діагностичні, антигени, алергени, бактеріальні препарати пробіотичної дії тощо.
Використання біопрепаратів. Використання біопрепаратів, особливо вакцин, — дуже відповідальна ланка ветеринарної медицини. Використовувати можна лише біопрепарати, виготовлені на біофабриках (біокомбінатах) і ті, що проходять державний контроль. Допускається використання біопрепаратів, виготовлених науково-дослідними установами, лабораторіями за умов наявності настанови щодо їх застосування, затвердженої Державним департаментом ветеринарної медицини. Проводити щеплення дозволяється лише лікарям ветеринарної медицини або фельдшерам.
Одним із важливих принципів використання біопрепаратів вважається їх застосування у плановому порядку в комплексі протиепізоотичних заходів. Однак перебільшувати роль біопрепаратів не варто, тому що першочергове значення у профілактиці та ліквідації інфекційних захворювань мають організаційно-господарські й ветеринарно-санітарні заходи. Ефективність біологічних препаратів залежить від їхньої якості, умов зберігання й транспортування, способу і своєчасного використання, а також від епізоотичної ситуації та організаційної роботи з ними.
Оцінка і вибракування біопрепаратів. Біопрепарати випускають відповідних кондицій і мікроскопічного вигляду, що обов’язково описано в настановах щодо їх використання. Усі флакони ат ампули з біопрепаратами мають бути закупорені, опечатані й забезпечені етикетками відповідного зразка.
Біопрепарати вибраковують у разі:
а) відсутності на флаконах етикеток, штампа або відміток держконтролю чи одного із підписів;
б) порушення упаковки (сургучу);
в) просочування препарату крізь трубку або за наявності тріщин у флаконі;
г) промерзання чи зберігання з недотриманням належних умов;
д) наявності у флаконах сторонніх домішок, грибів, грудочок, плівок, гнильного запаху, підвищеного тиску, а також зміни кольору, характерного для певного біопрепарату;
е) виникнення ускладнень у оброблених тварин.
Вибракування великої кількості біопрепаратів проводить комісія з обов’язковою участю спеціалістів ветеринарної медицини. Вибракувані біопрепарати знищують автоклавуванням чи кип’ятінням упродовж 45 – 60 хв. Складають акт, у якому вказують назву біопрепарату, його серію, дату виготовлення, причину вибракування та метод знищення.
Збереження і транспортування біопрепаратів. Зберігати й транспортувати біопрепарати потрібно в умовах, що не впливають на макроскопічний вигляд і специфічні властивості впродовж терміну придатності, встановленого для препарату. На якість біопрепарату негативно впливають перемерзання, висока температура, надмірна вологість, прямі сонячні промені. Сховища для біопрепаратів мають бути сухі, темні й прохолодні. Температуру в них слід підтримувати у межах від +2 до +12 °С, для нестійких препаратів — від +2 до +8 °С і навіть мінус 196 °С. В аптеках ветеринарної медицини біопрепарати зберігають у підвалах, холодильниках і посудинах Дьюара.
Кожний вид біопрепаратів (вакцини, сироватки, діагностичні біопрепарати) потрібно зберігати окремо. Забороняється зберігати разом із біопрепаратами живі культури мікроорганізмів, а також вибракувані біопрепарати. Біопрепарати слід зберігати під замком в опечатаному вигляді. Ключ і печатка мають знаходитися у посадової особи, яка відповідає за зберігання препаратів.
Перед транспортуванням препаратів слід вивчити режимні умови їх перевезення та пакування. Біопрепарати, які відпускають зі складів, ретельно упаковують у щільні ящики. Кожний флакон або ампулу обгортають папером чи ватою. Ампули вкладають у спеціальні коробки. В ящики або коробки обов’язково має бути вкладена відповідна інструкція щодо використання препарату. На ящиках роблять попереджувальні написи «Обережно, скло!», «Біопрепарати». При упаковуванні рідких біопрепаратів роблять напис «Берегти від перегрівання і заморожування!», а сухих (ліофілізованих) — «Берегти від перегрівання!» Інколи пишуть: «Терміново! Для боротьби з епізоотіями!» Великі партії біопрепаратів перевозять у вагонах-рефрижераторах. Для перевезення невеликих партій використовують закриті автомобілі, взимку препарати утеплюють. Про заходи безпеки під час перевезення інструктують водія і особу, яка супроводжує.
У період використання рідкий і розбавлений біопрепарат утримують у захищеному від сонячних променів прохолодному місці й не переохолоджують у холодну пору року. Флакони з емульсинвакциною в цей період року потрібно підігрівати на водяній бані (відро із соломою, до половини об’єму наповнене теплою водою) до температури, не вищої за 37 °С. Більшість сухих вірусвакцин придатні до використання впродовж 4 год після розбавляння, а деякі (проти хвороби Марека) — 1 год.
Організація і проведення обробок тварин біопрепаратами. Перед використанням біопрепаратів слід ретельно встановити наявність показників і з’ясувати епізоотичну ситуацію. Залежно від неї визначають категорію пункту: а) неблагополучний; б) стаціонарно-неблагополучний; в) загрозливий; г) благополучний.
Розрізняють щеплення:
профілактичні, з метою запобігання виникненню хвороби у господарстві, а також при перегонах та перевезенні худоби;
вимушені — під час спалаху хвороби.
Масові щеплення тварин проводять навесні перед вигоном їх у літні табори або на пасовища та восени перед переведенням худоби на зимово-стійлове утримання, а на підприємствах промислового типу — згідно з технологічними картами обробок. При цьому необхідно: уточнити поголів’я, яке підлягає щепленням; встановити, хто проводить щеплення; провести клінічний огляд і термометрію тварин; виокремити тварин із протипоказаннями щодо щеплень (ослаблені, виснажені, з великим строком вагітності чи в післяродовому періоді, з підвищеною температурою тіла); встановити місце і час проведення обробок; скласти списки тварин, які підлягають обробці й фактично оброблені; перевірити й підготувати біопрепарати, інструменти, засоби дезінфекції та стерилізації (ножиці, пінцети, термометри та ін.), засоби особистого захисту й гігієни (халати, чоботи, мило, рушник, фартухи, нарукавники, шапочки); поліпшити умови годівлі й утримання тварин, що дає змогу запобігти ускладненням та зниженню продуктивності стада; підготувати запаси препаратів для лікування ускладнень; заборонити масову даванку антибіотиків, особливо якщо використовують бактеріальні живі вакцини.
Після обробки складають акт, де зазначають: місце проведення, дату й вид обробки; вид тварин, вік; назву біопрепарату та його повну характеристику (згідно з етикеткою); дозу і метод щеплення; спосіб знезараження залишків препарату; кому доручено спостерігати за обробленими тваринами і впродовж якого терміну (згідно з інструкцією).
Способи введення біопрепаратів. 1. Ін’єкційний метод — введення препаратів внутрішньовенно, внутрішньосинусно, внутрішньом’язово, підшкірно у черевну порожнину тощо.
2. Скарифікаційно-нашкірний — втирання препарату в слизові оболонки губ, ясен і шкіру.
3. Інстиляційний — краплинне введення препарату в природні порожнини тіла тварин (кон’юнктивальний, клоачний, назальний).
4. Дисперсійний — розпилення рідких і порошкоподібних препаратів у приміщенні, де утримують тварин (птицю).
5. Аліментарний — використання препаратів із кормом або водою.
6. Комбінований — одночасне, але роздільне використання двох або більшої кількості методів.
Місця ін’єкцій біопрепаратів: підшкірно — в ділянці шиї, за лопаткою, у кінчик хвоста, за вухом; внутрішньошкірно — у ділянці шиї, лопатки, підхвостової складки, в основу вуха, борідку, мочку, сережку, внутрішню поверхню стегна; внутрішньом’язово — в ділянку крупа, стегна, шиї, підгруддя (коні), у грудний м’яз, гомілку (птиця); внутрішньовенно — у яремну, вушну, підкрильцеву вени; у черевну порожнину.
Для запобігання ускладненням вакцинованих тварин оберігають від переохолодження, протягів, перебування під дощем, снігом, скупченого утримання, перегрівання, особливо на сонці під час далеких перегонів і транспортування. Вакцинованих тварин потрібно утримувати окремо від невакцинованих. Ускладнення можуть виявлятися у вигляді короткочасного нездужання, втрати апетиту, відставання від гурту, у місцевих реакціях, підвищенням температури тіла, шоком та загибеллю щеплених тварин.
Якщо після щеплень у тварин чи птиці виникли тяжкі ускладнення, їх ізолюють і якнайшвидше лікують специфічними препаратами та симптоматично. Про випадок ускладнень повідомляють вищу інстанцію ветеринарної медицини, УНДКІ біопрепаратів та біофабрику, де виготовлено препарат. У повідомленні зазначають серію, дати виготовлення препарату й проведення щеплень, вид і кількість імунізованих тварин, характер ускладнень і прізвище спеціаліста ветеринарної медицини. Разом із цим у зазначений інститут надсилають два флакони або 4 – 5 ампул з біопрепаратом тієї серії, яку використовували в господарстві. Тому слід завжди залишати невелику частину препарату для спеціального зберігання, особливо в аптеці районного підприємства ветеринарної медицини.
Терапія і лікувально-профілактичні заходи при інфекційних хворобах. Лікування тварин, хворих на інфекційні хвороби, є складовою частиною системи протиепізоотичних заходів. Її завдання полягає в тому, щоб усунути причину хвороби (припинити розмноження або знищити патогенних мікробів в організмі) й відновити продуктивність і робочу активність тварин.
Організація і лікування хворих на інфекційні хвороби тварин мають свої особливості порівняно з лікувальною роботою, яку проводять при незаразних хворобах. Це передусім обов’язкова ізоляція хворих тварин. Хворих і підозрюваних у захворюванні тварин потрібно відразу після їх виявлення виокремлювати зі стада, для того щоб розірвати епізоотичний ланцюг і запобігти подальшому розвитку епізоотичного процесу. Таких тварин переводять в ізолятор або пристосовані для цього приміщення, віддалені від ферми.
Специфічна терапія — лікування біологічними й хіміотерапевтичними засобами, що діють безпосередньо на збудника інфекції. Це лікування сироватками гіперімунізованих тварин і реконвалесцентів, імуноглобулінами, рідкими вакцинами, а також застосування бактеріофагів, мікробів-антагоністів, антибіотиків та хіміотерапевтичних препаратів.
Лікувальна дія сироваток крові й імуноглобулінів пов’язана з уведенням в організм специфічних антитіл, які знешкоджують хвороботворні мікроорганізми або їхні токсини.
Вакцинотерапія поки що не знайшла широкого застосування у ветеринарній практиці, її успішно застосовують при трихофітії та мікроспорії (вакцини ТФ-130, ЛТФ-130, СП-1, ПОЛІВАК-ТМ), а також при хронічних інфекційних хворобах (стафілококових і стрептококових).
Ефективність використання антибіотиків залежить від правильності вибору антибіотика, визначення дози, кратності й тривалості його застосування. Правильно вибрати антибіотики можна після визначення чутливості до нього збудника хвороби. Антибіотики ефективніші в період гострого перебігу хвороби і менш ефективні — при хронічному. Тому обов’язковою умовою є раннє застосування антибіотиків при інфекційних хворобах.
З метою найефективнішого використання антибіотиків при лікуванні різних за своєю етіологією інфекційних хвороб слід дотримуватися таких вимог: антибіотик повинен мати виражену специфічну дію на збудника з урахуванням його чутливості; препарат слід застосовувати в чітко установленій терапевтичній дозі; спосіб введення антибіотика в організм повинен забезпечити повне всмоктування і проникнення його в патологічний осередок; антибіотик повинен у потрібній концентрації тривалий час зберігатися в різних тканинах чи органах; вводити антибіотики слід до повного видужування.
Антибіотики тваринам застосовують здебільшого перорально, внутрішньом’язово, внутрішньоматково, внутрішньоцистернально, зовнішньо, рідше — підшкірно, внутрішньовенно, внутрішньочеревно.
З хіміотерапевтичних засобів для лікування тварин застосовують переважно сульфаніламідні препарати.
Сульфаніламіди мають бактеріостатичну дію, тобто затримують ріст і поділ чутливих до них мікробів. Основою бактеріостатичної дії є здатність сульфаніламідів витісняти мікроорганізми з середовища існування, а також із них самих деякі важливі речовини (наприклад, параамінобензойну кислоту). Витіснивши цю кислоту, сульфаніламід займає її місце, в результаті чого мікроби припиняють рости, розмножуватися і виробляти токсини. Поряд з антимікробною дією сульфаніламіди мають різнобічний вплив на організм тварин: зменшують запальну реакцію, стимулюють процес фагоцитозу, підвищують стійкість організму до токсинів.
Важливість фізіологічної мікрофлори травного каналу, як антагоністів патогенних мікробів, довів ще І.І. Мечников. Рекомендовану ним культуру ацидофільної палички у формі молочного кисляку успішно застосовують і для людей, і для тварин як з лікувальною, так і з профілактичною метою, оскільки ацидофільна паличка за звичайних умов є «постійним представником» нормальної мікрофлори травного каналу.
У ветеринарній практиці бактеріальні препарати пробіотичної дії використовують для лікування та профілактики хвороб молодняку (колібактеріоз, сальмонельоз, пулороз та інші шлунково-кишкові захворювання). Найчастіше з лікувальною і профілактичною метою застосовують АБК і ПАБК, біфідобактерії, лактобактерії та ін.
Неспецифічна терапія ґрунтується на використанні препаратів, фармакологічна дія яких не пов’язана з якимсь конкретним збудником хвороби, а спрямована на стимуляцію захисних сил організму. До неї належить протеїнотерапія — застосування чужорідних білкових препаратів (молоко, кров, гетерогенні нормальні сироватки крові, виготовлені з них глобуліни, тканинні препарати, премікси). Парентеральне введення чужорідних білкових речовин (протеїнотерапія) та деяких біологічних стимуляторів зумовлює відповідну реакцію організму, яка виявляється підвищенням температури тіла, збільшенням кількості лейкоцитів, посиленням активності ретикулоендотеліальної системи, а також ферментів, загостренням хронічних процесів у осередку інфекції тощо, все це сприяє активізації процесів фагоцитозу, нейтралізації токсинів і видаленню їх з організму, а також підвищенню захисних сил і реактивності організму слабких та хворих тварин.
Лактотерапія — використання знежиреного молока як біостимулятора.
Гемотерапія — застосування крові як засобу активного впливу на організм тварини; у крові є велика кількість розчинних біохімічних комплексів, різних захисних і стимулювальних речовин. У ветеринарній практиці використовують парентеральне введення гетерогенної нормальної сироватки крові, нормального гаммаглобуліну.
Тканинна терапія за В.П. Філатовим. За несприятливих умов середовища у тканинах утворюються фармакологічні речовини неспецифічної дії — біогенні стимулятори. При парентеральному введенні вони активізують ферментативну діяльність, поліпшують роботу органів травлення і обмін речовин. Під їх дією підвищується тонус центральної нервової системи і вегетативної іннервації, відновлюється їх регуляторний вплив на організм, посилюється імунобіологічна реактивність організму.
Симптоматична терапія полягає у застосуванні різноманітних дієтичних і лікарських засобів, що нормалізують різні функції організму при інфекційних хворобах тварин. Вибір лікарських засобів і форм визначається станом хворої тварини, виявленням у неї захворювання, різних порушень фізіологічних процесів. Для усунення окремих симптомів хвороби застосовують серцево-судинні, жарознижувальні, в’яжучі, послаблювальні та інші засоби. Здебільшого лікування хворих тварин проводять комплексно, використовуючи кілька методів терапії. Ефективних результатів можна досягти за умови ретельного контролю стану тварини, правильного вибору, своєчасного використання лікарських засобів та правильної організації лікувальних заходів.
Вищезазначене свідчить про те, що терапія при інфекційних хворобах має бути комплексною, тобто етіопатогенетичною.

Практична частина

Біопрепарати. Студенти знайомляться з наявними біологічними препаратами. У лабораторії вони оглядають наявні живі вакцини. До них належать живі вакцини проти хвороби Ауєскі зі штаму «Bartha», вакцина проти хвороби Тешена (ензоотичний енцефаломієліт свиней) зі штаму «Перечинський 642», вакцина «Бешивак» проти бешихи свиней, живі спорові вакцини проти сибірки зі штамів «К79Z» та «СБ» тощо.
Студенти оглядають наявні бактеріофаги (колігертнерфаг, бактеріофаг проти сальмонельозу, пулорозний тощо), гіперімунні сироватки (проти сальмонельозів, колібактеріозу, сибірки, пастерельозу, лептоспірозу тощо), гаммаглобуліни (проти чуми м’ясоїдних, парвовірозу собак тощо).
У лабораторії обов’язково розглядають діагностичні препарати (алергени, антигени, діагностичні сироватки, бактеріофаги); препарати для алергічної діагностики: туберкуліни для ссавців і птиці, ААМ (антиген атипових мікобактерій), малеїн та ін.; препарати для лабораторної серологічної діагностики: преципітувальна сибіркова сироватка, стандартна бруцельозна аглютинувальна сироватка, групові аглютинувальні лептоспірозні сироватки та ін.; діагностичні бактеріофаги: сибірковий, лістеріозний та ін.
На занятті моделюють ситуацію, коли потрібно оцінити та вибракувати частину біологічних препаратів. Розглядають правила транспортування та зберігання препаратів (див. теоретичну частину).
Інструменти, які застосовують під час проведення протиепізоотичних заходів. До них належать: 1) термометри; 2) шприци різних систем та різної місткості — від 1 до 200 мл; 3) голки ін’єкційні та для відбору крові; 4) безголкові шприци-автомати різних систем; 5) прилади для масових щеплень; 6) прилади для взяття крові у тварин; 7) генератори аерозолів для аерозольної імунізації та обробок; 8) очні піпетки для нанесення алергенів на кон’юнктиву; 9) рефлектор або очне дзеркало для огляду носової порожнини коней при підозрюванні на сап; 10) штангенциркуль або кутиметр для вимірювання товщини шкірної складки при дослідженні на туберкульоз; 11) стерилізатори для знезараження шприців, голок, піпеток та інших інструментів; 12) пристосування для фіксації та приборкування тварин; 13) ножиці (Купера і прямі), пінцети, скальпелі тощо.
Інструментарій обов’язково перевіряють на придатність. Поршні шприців мають бути щільно притертими до циліндрів (герметичність), голки — гострими, промитими, без іржі. Після цього шприци, голки, піпетки та інші інструменти стерилізують кип’ятінням.
Правила відбирання та пересилання патологічного матеріалу. В усіх випадках при підозрі на інфекційну хворобу для лабораторної діагностики необхідна наявність біологічного чи патологічного матеріалу, який відбирається відповідно від хворої, забитої або загиблої тварини. Такими матеріалами можуть бути молоко, фекалії, сеча, секрет із носа, рота, гортані, трахеальний слиз, змиви з піхви, препуціального мішка, вміст афт, абсцесів, виразок, зскрібки шкіри, шматочки паренхіматозних органів, лімфатичних вузлів, трубчаста кістка, серце, головний і спинний мозок, уражені ділянки тканин або органів тощо. При деяких інфекційних хворобах (ботулізм, харчові токсикоінфекції) як матеріал для дослідження в лабораторію направляють корм.
У кожному конкретному випадку при підозрі на інфекційну хворобу до лабораторії потрібно надсилати патологічний матеріал, зазначений у Ветеринарному Законодавстві при тому інфекційному захворюванні, щодо якого виникла підозра.
В усіх випадках відбирання та пересилання біологічного чи патологічного матеріалу слід керуватися правилами й відповідними інструкціями щодо боротьби з інфекційними хворобами тварин. Основними з цих правил є:
необхідність відбирання патологічного матеріалу якомога раніше після смерті тварини, щоб звести до мінімуму вплив на результати досліджень постмортальних змін, які настають в органах і тканинах після смерті тварини;
недопущення забруднення матеріалу сторонньою мікрофлорою під час його відбирання (беруть стерильним інструментом і вміщують у стерильний посуд);
виключення можливості розсіювання збудника інфекції під час транспортування матеріалу (герметичне, водонепроникне упакування, дерев’яні чи металеві пенали);
необхідність консервування матеріалу в разі неможливості його швидкої доставки в лабораторію. Об’єм консерванту повинен перевищувати об’єм патологічного матеріалу в 4 – 5 разів.
Найчастіше як консервант патологічного матеріалу для бактеріологічного й вірусологічного досліджень використовують стерильне вазелінове масло та 30%-й водний розчин хімічно чистого гліцерину, низькі температури (сухий лід, сніг, лід та їх суміші з кухонною сіллю). Однак у разі використання як консерванту холоду слід пам’ятати, що при цьому недопустимі значні перепади температури (заморожування-відтавання), що призводить до руйнування як мікробних клітин, так і вірусів.
Матеріал до лабораторії надсилають, як правило, у скляному посуді, оскільки скло не має токсичних властивостей і легко стерилізується. Крім скляного посуду часто використовують поліетиленові мішечки, пластикові або металеві пенали, дерев’яні ящички тощо. Однак тара має відповідати вимогам щодо герметичності, а за потреби ще й стерильності.
Слід також пам’ятати, що в одному посуді не можна розміщувати матеріал, з якого передбачається виділення збудника, взятий з різних частин організму чи від різних тварин.
Умовно весь матеріал, що надсилається в лабораторію для дослідження, можна розділити на зажиттєвий, тобто взятий від хворих тварин, і посмертний, взятий від забитих з діагностичною метою тварин і трупів.
Як правило, трупи птахів і невеликих тварин надсилають до лабораторії цілими. Трупи великих тварин розтинають у спеціально відведених місцях у господарстві й відбирають потрібні органи чи зразки. Трупи тварин, загибель яких спричинена спороутворювальними мікроорганізмами, розтинати суворо заборонено!
До матеріалу, який надсилають у лабораторію для досліджень, обов’язково додають супровідний документ, де по можливості зазначають якомога більше інформації як про досліджуваний матеріал, так і про хвору, забиту чи загиблу тварину (з якого господарства; вид, стать, вік хворої тварини чи групи тварин; короткий опис клінічних ознак та патологоанатомічних змін; характер проведеного лікування чи його відсутність; кількість проб матеріалу тощо), а також прохання про необхідність проведення відповідних діагностичних досліджень з метою підтвердження або виключення наявності в господарстві того чи іншого інфекційного захворювання, виявлення токсину, збудника, його чутливості до лікарських засобів і т.ін. Супровідний документ складає та підписує ветеринарний фахівець і надсилає до лабораторії разом із біологічним чи патологічним матеріалом, як правило, спеціальним посланцем (нарочним) або поштою.

Запитання для самоконтролю: 1. На чому ґрунтуються основні принципи протиепізоотичних заходів на території України? 2. За яких обставин проводять епізоотологічне обстеження господарства та на які питання потрібно відповісти під час його складання? 3. Який інструментарій потрібен для проведення профілактичних та вимушених щеплень у господарстві? 4. Які групи біологічних препаратів застосовують нині у ветеринарній медицині? 5. Як правильно відібрати патологічний матеріал та надіслати його для дослідження в лабораторію ветеринарної медицини?

До змісту