3.3. ЕПІЗООТИЧНИЙ ПРОЦЕС І ЙОГО РУШІЙНІ СИЛИ
Поняття про епізоотичний процес. Епізоотичний процес вивчає наука епізоотологія. Вона зосереджує увагу на вивченні основних причин, умов виникнення, поширення і згасання інфекційних хвороб тварин і розробляє ефективні заходи профілактики та боротьби з ними. Вчення про епізоотичний процес є основою загальної епізоотології.
Виникнення і поширення інфекційних хвороб тварин залежить від багатьох причин. Природно, що все починається з дії патогенного збудника інфекції, який зумовлює розвиток інфекційного процесу в організмі конкретного індивіда, а потім виділяється у навколишнє середовище і заражає сприйнятливу тварину. Саме тому між інфекційним і епізоотичним процесами існує тісний взаємозв’язок. Джерело збудника інфекції (хвора тварина або мікробоносій) є активною ланкою епізоотичного процесу.
В основі інфекційного, а відповідно, й епізоотичного процесу лежить біологічний паразитизм — взаємодія патогенного збудника інфекції з організмом хазяїна. Для обох процесів характерна біологічна суть і обидва вони відбуваються під впливом як природних, так і соціально-економічних (господарських) чинників.
Для епізоотичного процесу характерна безперервність, яка забезпечує існування заразних (інфекційних) хвороб і збереження патогенних мікробів як біологічних видів. У процесі еволюції ці мікроби пристосувалися до паразитування в організмі певних тварин (а багато з них і в організмі людини) й одночасно до умов зовнішнього середовища при постійному переміщенні з одного організму в інший. У разі порушення безперервного передавання збудника епізоотичний процес неможливий.
Епізоотичний процес неоднаковий за своїм характером при різних інфекційних хворобах. Так, безперервне передавання збудника не завжди можна спостерігати наочно. Між наступними випадками захворювання можуть минути не лише дні, а й місяці чи навіть роки (сибірка). Незважаючи на це, будь-який випадок інфекційної хвороби є ланкою безперервного епізоотичного процесу.
Біологічна основа і безперервність є невід’ємними характеристиками епідемічного та епізоотичного процесів. Ці процеси подібні за своєю суттю: в їх основі лежить паразитизм патогенних форм мікроорганізмів. Обидва вони виникають і розвиваються при послідовній взаємодії трьох обов’язкових елементів : джерела збудника інфекції, механізму передавання збудника і сприйнятливих тварин (людей). Разом ці елементи складають так званий епізоотичний ланцюг (мал. 12). Усі три елементи перебувають у взаємному зв’язку та русі й змінюються під впливом зовнішнього середовища.
Епізоотичний процес можна подати як виникнення і поширення заразної хвороби у популяції тварин. Він є результатом взаємодії популяції збудника та популяції сприйнятливих тварин за участю рушійних сил (джерела збудника, механізму передавання і поширення, сприйнятливих організмів), що ґрунтується на реалізації епізоотичного ланцюга. Суть епізоотичного процесу — екологія збудника в популяції сприйнятливих організмів.
У виникненні та розвитку епізоотичного процесу спостерігається не тільки проста послідовність явищ, а й причинна зумовленість та внутрішній закономірний зв’язок між ними. Отже, першою ланкою епізоотичного процесу є джерело збудника інфекції; друга ланка — механізм передавання збудника інфекції; третя ланка — сприйнятливий організм.
Отже, епізоотичний ланцюг — ланцюгова послідовність трансмісії (передавання) заразної основи від джерела сприйнятливій тварині. Це поняття більше конкретизує трансмісію і залежить від способів і шляхів передавання збудника. Три основних типи епізоотичного ланцюга наведено на схемі:

Отже, для характеристики шляхів передавання збудників інфекції в епізоотології застосовують такі поняття, як векторне поширення, пряме передавання, передавання патогенів через сапрофітну фазу.
Термін векторне поширення вживають як для характеристики традиційних трансмісивних (кров’яних) інфекцій, тобто тих, які передаються членистоногими (арбовірусні, протозойні інфекції), так і для хвороб, що передаються ін’єкційним способом через укуси хворими тваринами з невральною локалізацією збудника (сказ).
Пряме передавання поділяється на горизонтальне і вертикальне; до останнього крім внутрішньоутробного зараження належить і паравертикальне передавання в ранній постнатальний період (наприклад, при трансмісивному гастроентериті свиней).
Передавання через сапрофітну фазу типове для сапронозів, а також кормових токсикоінфекцій і всіх випадків, коли збудник проходить стадію розмноження та накопичення в неживих резервуарах і ампліфікаторах (прикладами останніх можуть бути продукти пташиного походження при сальмонельозі людей, спричиненому S. enteritidis, силос та інші консервовані рослинні корми й молокопродукти при лістеріозі тощо).
В епізоотичних ланцюгах трьох типів передавання збудника відбувається трьома різними способами: 1) живі переносники (живі вектори); 2) хворі тварини; 3) субстрати сапрофітів (абіотичні чинники).
Елементарна комірка епізоотичного процесу — одна повноцінна ланка епізоотичного ланцюга, що містить джерело збудника, механізм передавання та сприйнятливий організм. У реальних умовах це два пов’язаних зараженням інфекційних стани, відтворення чергового випадку інфекції. Її можна уявити як фактично, так і абстрактно.
Джерело збудника інфекції. Однією з основних умов для виникнення і поширення інфекційної хвороби є наявність джерела збудника інфекції.
Джерело інфекції — більш спеціалізоване поняття, біотичне чи абіотичне середовище, об’єкт або речовина, які містять збудник і зумовлюють можливість його трансмісії до сприйнятливого організму.
Відомо, що природним середовищем перебування патогенних мікробів і вірусів є організм сприйнятливих тварин і людини. У ньому збудник інфекції знаходить сприятливі умови для свого існування і прояву патогенної дії. Тривалість перебування патогенних мікробів в організмі сприйнятливих тварин і людей залежить від біологічних властивостей збудника, реактивності організму та особливостей патогенезу хвороби.
Зовнішні умови й об’єкти неживої природи, куди збудники інфекції потрапляють з виділеннями хворих тварин, як правило, не є сприйнятливим середовищем (крім сапронозів) для їх існування та розмноження. В такому випадку вони можуть бути лише чинниками передавання збудника інфекції.
Нині за джерелами збудника інфекції хвороби поділяють на антропонози (джерелом збудника інфекції є людина), зоонози (джерело збудника — тварини) і сапронози (джерело збудника — абіотичні чинники довкілля). Сапронози об’єднують інфекції й мікози, спричинювані патогенними сапрофітами, збудники яких не є класичними паразитами, а ведуть своєрідний спосіб життя.
Як виявилося, велика й різнобічна група мікроорганізмів, традиційно відомих як збудники інфекції (клостридії, псевдомонади, еризипелотрикси, лістерії, ієрсинії, багато грибів тощо), здатна існувати у зовнішньому середовищі і не завжди для їх розмноження потрібний теплокровний хазяїн. Їхню популяцію характеризують деякі важливі особливості, що наближають їх до групової мікрофлори, — психрофільність, метаболічна пластичність, ріст у трофічно збіднених, мінеральних середовищах зі збереженням вірулентних властивостей. Для них абіотичні умови — природне середовище існування. До категорії сапронозів відносять передусім хвороби, збудники яких мають епізодичні, випадкові екологічні зв’язки зі сприйнятливим макроорганізмом, але не істотні для мікроорганізму як біологічного виду. Разом з тим до них же з різним ступенем умовності відносять інфекції, збудники яких у біологічних циклах мають обов’язкову сапрофітну фазу, однак їх зв’язок з хазяїном є тіснішим і регулярнішим. Ці дві підгрупи охоплюють значну кількість заразних хвороб, що різняться за етіологією, патогенезом, епізоотологічним стереотипом. Зокрема, це ботулізм, ранові та ентеральні клостридіози, псевдомонози, у тому числі сап і меліоїдоз, легіонельоз, бешиха, лістеріоз, сибірка, бластомікоз, гістоплазмоз, ієрсиніози, багато харчових токсикоінфекцій, із сальмонельозом включно. Як правило, збудники сапронозів характеризуються поліпатогенністю і спричинюють тяжку патологію, що зумовлено відсутністю взаємної адаптації патогенів цього типу і сприйнятливих тварин, як це відбувається у паразитарних системах при паразитозах.
Захворюваність при сапронозах може бути значною, проте для них характерні спорадичність, ензоотичність, природна осередковість (вогнищевість). Вони не є епізоотіями. Резервуаром, ампліфікатором і джерелом інфекції при сапронозах є абіотичні чинники. В них збудники живуть, накопичуються, змінюють свою природу і від них власне й відбувається зараження тварин.
Збудники паразитозів у природних умовах поза організмом розмножуватися не можуть (віруси, рикетсії, хламідії, мікоплазми, деякі бактерії). Найінтенсивнішим джерелом збудника інфекції при паразитозах є клінічно хворі тварини і люди. Вони виділяють патогенних збудників у зовнішнє середовище різними шляхами: з секретами і екскретами, з кров’ю, мокротинням, зі шкірними кірочками, з виділеннями з очей, носа та сечостатевих органів. Шляхи виділення, його тривалість та інтенсивність коливаються у значних межах залежно від перебігу, особливостей патогенезу і стадії розвитку різних захворювань. Так, у випадках гострого перебігу хвороби, яка розвивається за типом віремії або септицемії, збудник виділяється дуже інтенсивно й різними шляхами. Прикладом таких захворювань можуть бути більшість інфекційних хвороб, спричинюваних вірусами (ящур, сказ, віспа, хвороба Ауєскі та ін.), і низка захворювань, що спричинюються бактеріями (пастерельоз, бруцельоз, туберкульоз тощо).
У разі хронічного перебігу хвороби, з вибірковою локалізацією збудника в окремих органах, виділення його менш інтенсивне, однак може бути тривалішим, часто збігається з черговим загостренням процесу й обмежується одним чи кількома шляхами. Так, при туберкульозі виділення бактерій відбувається з мокротинням і молоком; при сапі — з витіканнями із носа та виділеннями зі шкірних виразок; при кампілобактеріозі — зі спермою та виділеннями з матки й піхви. Є також захворювання, коли збудник виділяється одним шляхом, наприклад сказ, при якому хворі тварини виділяють вірус лише зі слиною.
Крім сільськогосподарських тварин неабияке значення як джерело збудника інфекції в епізоотології окремих хвороб мають дикі тварини. Так, відомі випадки занесення ящуру та чуми великої рогатої худоби дикими жуйними (лосі, сайгаки, косулі); сказу — лисицями, вовками, єнотоподібними собаками; чуми м’ясоїдних — лисицями, вовками; бруцельозу — дикими свиньми, сайгаками. В окремих випадках джерелом інфекції для тварин можуть бути хворі люди (туберкульоз).
Накопичення збудника в організмі й виділення його у зовнішнє середовище найінтенсивніші в продромальний період та у період розвитку хвороби. Хвора тварина в цей час становить велику небезпеку як джерело збудника інфекції. При окремих інфекційних захворюваннях (сказ, класична чума свиней, ящур тощо) виділення збудників інфекції спостерігається і в інкубаційний період.
Щодо можливості занесення й поширення інфекційних хвороб слід мати на увазі, що клінічний прояв захворювання при багатьох інфекціях може бути виражений не дуже чітко (атиповий перебіг) або клінічних ознак може й зовсім не бути (безсимптомний перебіг). Тому хворі тварини з атиповим або безсимптомним захворюванням є небезпечним джерелом інфекції, оскільки можуть залишатися непоміченими, вчасно не ізольованими і тим самим сприятимуть подальшому поширенню збудника хвороби (туберкульоз, бруцельоз, інфекційна анемія коней та ін.). При цих інфекційних хворобах кількість латентно перехворілих тварин значно перевищує кількість явно хворих, що визначає епізоотологічні особливості цих захворювань.
Крім хворої тварини джерелом збудника інфекції можуть бути перехворілі тварини (реконвалесценти), які певний період продовжують виділяти збудників у навколишнє середовище. Таких тварин називають бактеріоносіями або вірусоносіями. За допомогою мікробіологічних і вірусологічних методів дослідження визначають, що носійство може бути короткочасним або стати тривалим, хронічним. Наприклад, у перехворілих на сальмонельоз або пастерельоз тварин носійство буває більш короткочасним і триває впродовж кількох тижнів або місяців. У дорослих свиней, які перехворіли на хворобу Ауєскі, вірусоносійство триває все життя. При бруцельозі великої рогатої худоби бруцели в організмі окремих перехворілих тварин залишаються життєздатними й виділяються з молоком впродовж 6 – 7 років. У коней, які перехворіли на інфекційну анемію, вірусоносійство також триває упродовж усього життя.
На жаль, мікробоносійство в осередках інфекційних захворювань не обмежується тільки тваринами-реконвалесцентами. Воно може спостерігатися і у здорових тварин, які мали контакт із хворими. Такі тварини нерідко є джерелом занесення й поширення збудників захворювань у благополучні господарства. Можливі також випадки спонтанного виникнення інфекційних захворювань унаслідок розвитку аутоінфекції у клінічно здорових носіїв у разі зниження фізіологічної стійкості їхнього організму. Особливо часто носійство у здорових тварин спостерігається при так званих факторних інфекціях, як-то пастерельоз, сальмонельоз, диплококоз, коліентеротоксемія тощо.
Відомо немало інфекційних хвороб, збудники яких можуть паразитувати не лише в організмі основних сприйнятливих тварин, а й різних видів свійських і диких тварин і навіть людини. Сукупність різних представників тваринного світу, які є природними хазяями тих чи інших патогенних мікроорганізмів і забезпечують розмноження та існування їх у природі, називають резервуаром збудника інфекції. Отже, у загальному розумінні резервуаром збудника вважають певне біотичне чи абіотичне середовище (хребетні або безхребетні тварини, рослини, корми, ґрунт, повітря, органічні рештки), де збудник може жити впродовж невизначеного часу і перебувати в міжепізоотичний період. Є ще одне досить важливе поняття — ампліфікатор. Це той самий резервуар, але його призначення — інтенсивне накопичення, вірніше, кількісне та якісне перетворення збудника, достатнє для регулярної й масової трансмісії сприйнятливим організмам у процесі розвитку епізоотії (епідемії). Наприклад, щури можуть бути не тільки носіями лептоспір, збудник у їхньому організмі активно накопичується і виділяється у зовнішнє середовище.
Слід розуміти, що для паразитозів резервуаром і ампліфікатором збудників може бути лише сукупність живих істот. Ґрунт, корми, вода можуть бути віднесені до категорії ампліфікаторів і резервуарів при сапронозах. Факторами передавання ґрунт, корми й вода є при паразитозах. Слід також звернути увагу на зв’язок і відмінність між поняттями «резервуар» і «джерело» збудника інфекції. Кожна тварина у цій сукупності може бути джерелом збудника інфекції, проте лише їх сукупність становить резервуар.
Отже, джерело збудника інфекції є обов’язковим первинним елементом, що забезпечує можливість виникнення й поширення інфекційної хвороби та розвиток епізоотичного процесу. Своєчасне виявлення і ліквідація джерела збудника інфекції — один із найважливіших протиепізоотичних заходів.
Механізм передавання збудника інфекції. Для виникнення і розвитку епізоотичного процесу крім джерела збудника інфекцій і сприйнятливих тварин потрібна третя зв’язувальна ланка епізоотичного ланцюга — механізм передавання збудника, який забезпечує його збереження у навколишньому середовищі. При кожній інфекційній хворобі локалізація патогенного збудника інфекції в організмі, шляхи його виділення й механізм передавання є закономірним, специфічним і взаємозумовленим процесом. Саме за цих умов, коли реалізовується механізм передавання, виникає і набуває свого поширення епізоотія.
Механізмом передавання збудника інфекції називають еволюційно зумовлену біологічну пристосованість кожного виду патогенних мікробів до визначених шляхів переміщення від джерел збудника до здорових сприйнятливих тварин, що забезпечує нові випадки зараження і безперервність епізоотичного процесу. Саме в результаті тривалої еволюції та паразитичної природи збудників інфекції складався механізм їх передавання. Відомо, що патогенний мікроорганізм знаходить в організмі сприйнятливої тварини всі умови для свого існування. Проте для збереження його як виду необхідна постійна зміна «хазяїна», оскільки внаслідок розвитку інфекційного процесу в організмі тварини відбувається імунна перебудова і створюються несприятливі умови для подальшої життєдіяльності мікроба. Однак існує гіпотеза, що деякі бактеріальні інфекції з нестерильним імунітетом, а можливо, з якимись іншими дефектами імунітету можуть набувати характеристик повільної інфекції (стосовно вірусних інфекцій ці механізми були розшифровані ще у 70-х роках ХХ ст.). Так, А.І. Кузін (1992) описує такі явища при туберкульозі у великої рогатої худоби і називає це «латентним мікробізмом». Явища латенції спостерігають при бруцельозі, ієрсиніозі, деяких різновидах рикетсіозів, лептоспірозі, хламідіозах тощо.
Механізм передавання збудника інфекції є складним процесом і складається з трьох фаз (етапів): 1) виділення патогенного мікроба з організму хворої тварини у навколишнє середовище; 2) перебування збудника переважно у зовнішньому середовищі; 3) проникнення мікроба в організм нової тварини. При абсолютній більшості інфекційних захворювань механізм передавання збудника має зазначений трифазний характер. Характер передавання збудника зумовлений локалізацією його у зараженому організмі і шляхами його виділення, а проникнення у новий організм — воротами інфекції. У процесі тривалої еволюції механізм передавання збудника став специфічним для кожної хвороби.
Існують монотропні патогенні мікроорганізми, які паразитують в одній тканині чи організмі. Наприклад, збудник паратуберкульозу локалізується у підслизовій оболонці кишок. Відомі й політропні та пантропні збудники, які паразитують у багатьох або у всіх тканинах і органах (збудники туберкульозу, чуми свиней, ящуру тощо). Проте при проведенні заходів боротьби з інфекційними хворобами має значення не локалізація мікроба в організмі взагалі, а лише та локалізація, за якої стає можливим передавання збудника від зараженої тварини здоровій. Наприклад, при ящурі первинна локалізація вірусу в афтах слизової оболонки ротової порожнини зумовлює швидке поширення хвороби, а подальша вторинна локалізація у слизовій стравоходу практично не відіграє жодної ролі у підтриманні епізоотичного процесу. При лістеріозі локалізація збудника в кишках, органах розмноження, молочній залозі забезпечує виділення мікробів із організму та можливість зараження здорових тварин, а локалізація у головному мозку при нервовій формі прояву хвороби створює своєрідний бар’єр для подальшого поширення збудника.
Незважаючи на велику кількість патогенних мікробів, їх біологічних властивостей, значення навколишнього середовища у передаванні й поширенні збудника тієї чи іншої інфекційної хвороби, в епізоотичному процесі розрізняють такі типи механізму передавання збудника інфекції: фекально-оральний, повітряно-краплинний, трансмісивний і контактний.
У механізмі передавання інфекції фаза виділення збудника з організму тварини або людини може бути пов’язана як з фізіологічними процесами (дихання, слиновиділення, дефекація, сечовиділення, десквамація епітелію), так і з патологічними явищами (кашель, витікання з носової порожнини, блювання, діарея, аборт тощо). За трансмісивних інфекцій виведення збудника із зараженого організму відбувається під час акту кровоссання гематофагами.
Проникнення патогенного мікроба у сприйнятливий організм може здійснюватися двома основними шляхами: проникненням мікробів у порожнину органів, які мають зв’язок із зовнішнім середовищем; занесенням в організм через шкіру та слизові оболонки з порушенням або без порушення їхньої цілісності.
При інфекційних хворобах тварин реалізуються усі чотири вищеназваних способів передавання патогенних мікроорганізмів. В одних випадках передавання збудника обмежене прямим контактом хворої тварини зі здоровою. Прикладом такого захворювання може бути сказ, коли хвороба, як правило, передається тільки під час укусів, оскільки вірус міститься в слині й швидко гине у зовнішньому середовищі. В інших випадках передавання збудника інфекції складне і здійснюється живими переносниками — комахами, кліщами або гризунами, в організмі яких збудник перебуває впродовж короткого часу (сибірка, емфізематозний карбункул) або ж зберігається впродовж багатьох місяців (рикетсіози, східний і західний американські та венесуельський енцефаломієліти коней, віспа птиці, блютанг та ін.).
Більшість збудників заразних захворювань поряд із прямим контактом (укус, облизування, парування, ссання маток тощо) передається також за допомогою різних об’єктів зовнішнього середовища, забруднених виділеннями хворих. Цей шлях передавання збудників інфекційних захворювань дуже поширений і може здійснюватися через корми, воду, повітря, ґрунт, трупи, різні речі догляду, транспортні засоби й тару для перевезення тварин, продуктів тваринництва та тваринної сировини. Увесь комплекс чинників, які беруть участь у передаванні збудника за конкретних умов, називають шляхами передавання збудника інфекції. Розглянемо детальніше шляхи передавання збудників інфекції.
Контактний шлях передавання збудника та зараження здорових тварин відбувається при прямому (безпосередньому) і непрямому (опосередкованому) контакті хворої тварини зі здоровою (мал. 13).
Воротами інфекції є шкіра та видимі слизові оболонки очей, дихальної, травної й сечостатевої систем. Прямим контактом відбувається передавання збудника кампілобактеріозу (в період парування), віспи, трихофітії тощо; значення і вплив чинників зовнішнього середовища обмежуються, а їхню функцію виконують інфіковані виділення й патологічний матеріал джерела збудника інфекції. При непрямому контакті збудник передається через предмети догляду, збрую, тару, приміщення, забруднені виділеннями хворих тварин і мікробоносіїв (трихофітія, мікроспорія тощо). Годівниці, напувалки та соски для випоювання телят мають істотне значення у передаванні збудників туберкульозу, бруцельозу, паратуберкульозу та деяких інших інфекційних хвороб, коли відбувається зараження молодняку.
Повітряний шлях передавання патогенних мікроорганізмів здійснюється через повітря у вигляді аерозолів рідких і твердих часточок. Інфекційні хвороби, що виникають при передаванні збудника через повітря, називають респіраторними, або аерогенними (мал. 14).
Відомо, що при хворобах, супроводжуваних ураженням органів дихання, під час кашлю, пирхання й чхання відбувається значне виділення збудника з найдрібнішими краплинками слизу й мокротиння, які потім з потоками видихуваного повітря можуть переміщуватися на відстань до 10 м і більше. Крім краплинної інфекції можливе також переміщення збудників у повітрі разом з часточками пилу (пилова інфекція). Такий шлях передавання патогенних мікроорганізмів характерний для туберкульозу, контагіозної плевропневмонії великої рогатої худоби, грипу коней, пастерельозу птиці, орнітозу, парагрипу-3 телят, інфекційного ринотрахеїту та ін.
Повітряно-краплинний і пиловий способи зараження тварин і птиці особливо виявляються в умовах тривалого стійлового та скупченого їх утримання, чому сприяють низька температура, висока вологість повітря, недостатня вентиляція й освітленість приміщення, накопичення в повітрі аміаку та мікробів. У вологому повітрі пташника, контамінованого збудником ньюкаслської хвороби, з недостатньою вентиляцією захворюваність птиці сягає 100 %.
Кормовий і водний шляхи передавання збудника інфекції (аліментарні інфекції) спостерігають при більшості інфекційних хвороб. Зараження тварин через корми й воду може відбуватися як при пасовищному, так і при стійловому утриманні, коли тварини користуються загальними годівницями, напувалками, внаслідок чого створюються особливо сприятливі умови для перезараження (мал. 15).
Патогенні мікроорганізми потрапляють у корми й воду з виділеннями (секрети, екскрети) хворих тварин і тварин-носіїв, що знаходяться у приміщеннях. Сіно, солома і зерно можуть забруднюватися також виділеннями хворих та носіїв під час їх заготівлі, переробки й зберігання. При туберкульозі великої рогатої худоби, миті коней аліментарний шлях зараження є провідним.
У передаванні й поширенні збудників інфекційних хвороб через воду значну небезпеку становлять дрібні озера, річки, непроточні стави та калюжі, забруднені виділеннями хворих, побутовими водами та відходами підприємств з переробки продуктів тваринництва. Забруднені водойми можуть спричинити спалахи лептоспірозу, емфізематозного карбункулу, паратуберкульозу, особливо у пасовищний період утримання тварин.
Спори збудників найтиповіших ґрунтових інфекцій (представники сапронозів) — сибірки, емфізематозного карбункулу, брадзоту, інфекційної ентеротоксемії овець — можуть вести сапрофітний спосіб життя і за певних умов потрапляти в організм сприйнятливих тварин. Можливий також варіант, коли вони потраплять у землю і воду з виділеннями хворих або з трупів, роками зберігаються в них і навіть розмножуються.
Значну небезпеку передавання й поширення збудників інфекції становлять трупи тварин, сировина і продукти тваринного походження. Серйозну небезпеку щодо передавання й поширення інфекційних захворювань становлять також продукти тваринництва та м’ясо, молоко, отримані від хворих тварин. Саме ці продукти, відходи бойні та кухні часто бувають причиною поширення збудників класичної чуми свиней, грипу птиці, туберкульозу, ящуру, бруцельозу та інших хвороб. У птахівництві механізм передавання збудника інфекції часто пов’язують з яйцем, тушками забитої птиці, контамінованими пухом і пір’ям. Описані також епідемії орнітозу серед працівників, які обробляють забиту птицю та проводять лабораторні дослідження.
Слід також звернути увагу на ярмарки, базари, перегони й транспортування тварин, бази заготівлі худоби та підприємства з переробки тваринної сировини, які в разі недотримання вимог ветеринарно-санітарного нагляду можуть сприяти поширенню захворювань.
Трансмісивний шлях передавання збудника інфекції живими переносниками відіграє значну роль у поширенні низки інфекційних хвороб: інфекційна анемія коней, східний і західний американські, венесуельський енцефаломієліти коней, японський енцефаліт коней, туляремія, африканська чума коней тощо. В одних випадках кровосисні комахи (ґедзі, комарі, москіти, мухи), в інших — кліщі, блохи, гризуни переносять збудника інфекції суто механічно, зберігаючи його на поверхні тіла або в травному каналі. За певних умов організми комах, кліщів, гризунів є ампліфікаторами збудника, де він розмножується і накопичується. Хвороби, збудники яких передаються лише трансмісивним шляхом, називають трансмісивними (мал. 16).
Власне інфекційні хвороби, збудники яких передаються лише трансмісивним шляхом, називають облігатно-трансмісивними (африканська чума коней, деякі види рикетсіозів), а коли хвороби передаються трансмісивним і будь-якими іншими шляхами, — факультативно-трансмісивними (африканська чума свиней та ін.).
Поняття трансмісивний (шлях зараження) і трансмісія (передавання) зовсім різні: трансмісія — це передавання і поширення збудника від джерела інфекції до сприйнятливого організму в епізоотичному (епідемічному) процесі. Це невід’ємний атрибут будь-якої інфекційної хвороби, який визначає її здатність бути заразною.
Можливими механізмами трансмісії є горизонтальний і вертикальний. Горизонтальний — пов’язаний з виходом збудника інфекції у навколишнє середовище. За такого механізму основне спрямування епізоотичного процесу визначається активністю і взаємодією інфекційних чинників зовнішнього середовища, які беруть участь у передаванні збудника інфекції. Горизонтальний механізм трансмісії спостерігається при прямому, безпосередньому контакті з джерелом інфекції за його наявності (контактні інфекції) та при непрямому контакті, опосередкованому живими чи неживими векторами (наприклад, живими переносниками, кормами, водою, повітрям тощо). Таким чином, щодо останнього механізму, джерела інфекції й сприйнятливий організм за способом передавання збудника роз’єднані в часі та просторі. Такі хвороби дістали назви комариних (міксоматоз), кліщових (енцефаломієліти коней), кормових (сальмонельоз), повітряно-краплинних (респіраторні хвороби молодняку), повітряно-пилових (сибірка у овець) та подібних інфекцій.
Поряд із виділенням збудника безпосередньо у навколишнє середовище існує передавання його від матері потомству при під час безпосереднього контакту (конгенітальні та природжені інфекції), через яйцеклітину, її генетичний апарат, а також через плаценту і з молоком матері. Такий шлях передавання називають вертикальним. Вертикальне передавання властиве в основному вірусним інфекціям. При деяких захворюваннях з горизонтальним передаванням збудника за певних умов набуває епізоотичного значення і вертикальний шлях його передавання через плаценту (інфекційний ринотрахеїт, вірусна діарея, класична чума свиней, репродуктивно-респіраторний синдром свиней), а також з молоком матері. Вертикальне передавання виявлене і при захворюванні курей на пулороз, мікоплазмоз, коли збудник передається через яйце.
Таким чином, шляхи й способи передавання збудників інфекції досить різноманітні. Для правильної організації протиепізоотичних заходів важливо виявити не лише джерело збудника інфекції, а й механізм передавання його і своєчасно знешкодити об’єкти зовнішнього середовища, забруднені виділеннями хворих тварин, адже в епізоотичному процесі механізм передавання збудника інфекції є другою його рушійною силою.
Заходи щодо усунення механізму передавання збудника. Кожній інфекційній хворобі властивий свій механізм (шлях) передавання збудника від хворих до здорових тварин. Саме усунення об’єктів передавання збудників інфекції є важливим моментом у ліквідації епізоотії. Досягають цього різними шляхами.
У неблагополучному господарстві умовно здорові або підозрювані щодо зараження тварини становлять третю численну групу, залучену до епізоотичного процесу. З урахуванням епізоотичної ситуації та особливостей інфекційних захворювань щодо цієї групи тварин чинять по-різному. Головним серед заходів щодо умовно здорових тварин повинно бути усунення можливості доступу їх до джерела інфекції, знешкодження або знищення об’єктів передавання збудника за допомогою дезінфекції, дезінсекції, дератизації, дезакаризації та підвищення стійкості організму тварин.
В умовах природної осередковості, а також у стаціонарних осередках пасовищних інфекцій (сибірка, емфізематозний карбункул) групу підозрюваних щодо зараження тварин переводять на стійлове утримання або переганяють на інше благополучне пасовище. При ензоотіях інфекцій з хронічним перебігом (бруцельоз, туберкульоз, паратуберкульоз та ін.) умовно здорове поголів’я влітку обов’язково виводять у літні табори або на пасовища, а тваринницькі приміщення й скотні двори очищають і дезінфікують При стійловому утриманні рекомендується індивідуальне утримання і водопій.
Під час ензоотій деяких гострих захворювань (чума свиней, хвороба Ауєскі) групу підозрюваних у зараженні тварин розподіляють на дрібні групи і ставлять у різні приміщення, що зменшує концентрацію збудника інфекції й утруднює передавання його через різні об’єкти зовнішнього середовища. При інфекційних хворобах, передавання збудників яких відбувається за допомогою живих переносників, проводять заходи щодо знищення останніх і охорони умовно здорових тварин від укусів членистоногих (нічне випасання, застосування інсектицидів тощо). Для знешкодження й усунення об’єктів передавання широко користуються різними дезінфекційними засобами (див. розд. «Дезінфекція»).
Дуже важливим заходом щодо групи умовно здорових тварин, підозрюваних у зараженні, є поліпшення годівлі, умов утримання та догляду їх. У кожному окремому випадку спалаху хвороби на підставі даних епізоотологічного обстеження розробляють заходи, спрямовані на підвищення резистентності тварин проти інфекції. Цей захід має велике значення при факторних хворобах молодняку.
У підвищенні стійкості організму умовно здорових тварин проти інфекції важлива роль належить специфічній профілактиці за допомогою вакцин, сироваток та імуноглобулінів.
Однак переоцінювати значення щеплень тварин не слід. Тільки у комплексі з ветеринарно-санітарними (прибирання трупів, дезінфекція, дератизація тощо), обмежувальними (ізолювання хворих, карантин) і зоогігієнічними (поліпшення годівлі та утримання) заходами активна і пасивна імунізація поголів’я в неблагополучному господарстві забезпечує можливість ліквідації епізоотій.
Система оздоровчих заходів в епізоотичному осередку та ліквідація інфекційних хвороб. Епізоотичні осередки неблагополучних господарств і населених пунктів можуть бути різні за розмірами, кількістю хворих та сприйнятливих тварин. Все залежить від характеру хвороби і конкретних природно-господарських умов. Згідно з епізоотичною ситуацією, вони також неоднакові, що дає змогу розподілити епізоотичні осередки на кілька категорій: свіжі, затухаючі, стаціонарні, природні тощо.
Природно, що в кожному конкретному випадку оздоровчі заходи потрібно здійснювати з урахуванням категорії епізоотичного осередку (неблагополучного пункту) на принциповій основі їх комплексності та визначення провідної ланки епізоотичного процесу. Всебічне епізоотологічне обстеження осередків і встановлення достовірного діагнозу дають підставу для оголошення господарства (ферми, відділення, пункту) неблагополучним за конкретною інфекційною хворобою, складання плану оздоровлення епізоотичного осередку й ліквідації захворювання (план організаційно-господарських і ветеринарно-санітарних заходів).
Незалежно від виду інфекційної хвороби оздоровлення неблагополучного пункту здійснюють за планом, у якому мають знайти конкретне відображення такі заходи:
а) повне виявлення, знезараження і ліквідація джерел збудника інфекції;
б) підвищення загальної резистентності, а також створення специфічного імунітету у тварин, що перебувають під загрозою зараження;
в) розрив механізму передавання і шляхів поширення збудника інфекції всередині епізоотичного осередку (господарства, пункту) та за його межами за допомогою планової й цілеспрямованої санації зовнішнього середовища, зокрема знезаражування тваринницької продукції, сировини, кормів, утилізації трупів, гною, виробничих відходів, проведення дезінфекції, дезінсекції й дератизації, охоронно-обмежувальних та карантинних заходів.
Конкретний перелік оздоровчих заходів, який потрібно проводити в неблагополучному господарстві, визначається інструктивними положеннями, розробленими щодо кожної інфекційної хвороби, і відповідною епізоотичною ситуацією. Обсяг і ретельність оздоровчих заходів залежать від особливостей інфекційної хвороби та її небезпечності, а також від умов, у яких перебувають сприйнятливі тварини. Проте принципова відмінність оздоровчих заходів під час спалаху в господарстві будь-якої інфекційної хвороби полягає не в характері їх проведення, а в ступені роз’єднання неблагополучних груп тварин і територій їх розміщення з благополучними господарствами (фермами, відділеннями). За цією ознакою в неблагополучних господарствах, де встановлено спалах інфекційної хвороби, обов’язково запроваджують обмеження або накладають карантин.
Карантин — це система протиепізоотичних заходів, спрямованих на повне роз’єднання неблагополучних щодо інфекційної хвороби груп тварин і території їх розміщення з благополучними господарствами та територіями з метою ліквідації хвороби й запобігання її поширенню за межі епізоотичного осередку. За умовами карантину забороняється введення в неблагополучне господарство і виведення з нього сприйнятливих тварин, випасання тварин, вивезення продуктів і сировини тваринного походження, фуражу та іншої продукції рослинництва, проїзд через епізоотичний осередок (неблагополучний пункт), проведення виставок, ярмарків, базарів у карантинній і загрозливій зонах тощо. Під час деяких епізоотій припиняють усі зв’язки з іншими господарствами, зупиняють рух приватного автотранспорту, відміняють маршрутні рухи автобусів, накладають конвенційну заборону на вивезення тваринницьких вантажів із залізничних станцій, аеропортів, морських портів; припиняють на неблагополучній території приймання посилок із тваринницькою продукцією, інтернують осіб, які працюють в епізоотичному осередку, тощо.
Карантин запроваджують стосовно найбільш загрозливих інфекційних хвороб, які мають тенденцію до епізоотичного поширення (ящур, чума свиней, ньюкаслська хвороба, сибірка, віспа овець та ін.). Перелік таких хвороб передбачений законодавством ветеринарної медицини. Карантинуванню підлягають окремі двори, гурти, отари, ферми, господарства, а при особливо загрозливих хворобах — район, область, республіка, держава. При окремих особливо загрозливих інфекційних хворобах навколо неблагополучної території встановлюють загрозливу зону, межу якої визначають залежно від ступеня й широти поширення інфекційної хвороби.
На дорогах, що ведуть до неблагополучного пункту, вивішують спеціальні дороговкази, встановлюють шлагбауми, вказують об’їзні дороги, організовують охоронно-карантинні пости, обладнують дезінфекційні бар’єри, а також перевантажувальні майданчики для завезення кормів, обладнання тощо. Під час окремих хвороб проводять повну санітарну обробку обслуговуючого персоналу ферми, використовуючи ветсанпропускники й параформалінові камери для знезараження одягу.
Обмежувальні заходи — це менш високий ступінь роз’єднання епізоотичного ланцюга, який проводять в епізоотичному осередку, неблагополучному господарстві, населеному пункті, при інфекційних хворобах, що не мають тенденції до значного епізоотичного поширення (некробактеріоз, віспа корів, мит коней та ін.). При багатьох особливо загрозливих хворобах після зняття карантину в господарстві на тривалий час вводять обмеження щодо використання тваринницької продукції, кормів, гною, пасовищ, водних джерел тощо.
Як при введенні обмежень, так і при запровадженні карантину здійснюють ізолювання хворих і підозрюваних у захворюванні тварин від умовно здорових, що усуває подальше поширення хвороби. На фермах для ізольованого утримання тварин будують окреме, спеціальне карантинне приміщення із системою боксів, напівбоксів, денників (з розрахунку на 0,5 – 1 % поголів’я).
Ізоляція тварин може бути індивідуальною і груповою, проте у всіх випадках вона має бути надійною. Для ізолювання хворих і підозрюваних щодо захворювання тварин облаштовують ізолятори.
Інфекційні клініки та ізолятори. Хворі на інфекційні хвороби тварини є джерелом збудника інфекції і можуть бути головною причиною виникнення епізоотії. Ось чому ізолювання таких тварин від здорових є важливим елементом профілактики. Для цього до останнього часу створювали інфекційні ветеринарні клініки або інфекційні відділення при лікарнях ветеринарної медицини з ізолятором для хворих і підозрюваних щодо захворювання тварин.
Останнім часом у зв’язку зі зміною епізоотичної ситуації, ліквідації багатьох інфекційних хвороб у більшості установ ветеринарної медицини відпала необхідність в організації інфекційних відділень. Проте у міських і районних лікарнях ветеринарної медицини, де проводять прийом і лікування тварин, яких утримують на території великих населених пунктів, обов’язково повинні бути відділення для інфекційно хворих тварин з ізоляторами.
Інфекційне відділення при лікувальних установах ветеринарної медицини має бути ізольоване від загального відділення приймання хворих тварин, мати окремий вхід і вихід. Рух тварин, які надходять в інфекційне відділення, має здійснюватися в одному напрямі. В інфекційному відділенні мають бути передбачені умови для приймання великих і дрібних тварин в ізольованих одна від одної кімнатах, при вході й виході з яких встановлюють дезінфекційні килимки. У тих приміщеннях, де власники тварин очікують на прийом, мають бути умивальник, господарське мило і дезрозчин для рук (0,2%-й розчин хлораміну або 0,1%-й розчин «Дезоксону-1»).
Після приймання хворої тварини всі використані інструменти кип’ятять упродовж не менш як 15 хв. За потреби направлення тварини в ізолятор ошийники, вуздечки та інші предмети, які були на тварині, знімають і дезінфікують. Перед постановкою в ізолятор тварину піддають спеціальній обробці: копита розчищають, миють і дезінфікують; шкірний покрив ретельно очищають. По можливості і за відсутності протипоказань тварин миють з милом і потім обробляють дезінфекційними розчинами (залежно від характеру поведінки й виду тварин).
Ізолятор потрібний для стаціонарного лікування тварин, хворих на заразні хвороби. За чинним законодавством, його будують при лікарнях державної ветеринарної медицини.
На фермах для ізольованого утримання заразнохворих і підозрюваних щодо захворювання тварин має бути спеціально обладнане приміщення (ізолятор) із системою боксів, напівбоксів та денників, кімнат для проведення лікувальних процедур, зберігання реманенту, фуражу.
Ветеринарні установи (лікарні державної ветеринарної медицини, ізолятори, стаціонари тощо) розміщують від тваринницьких і звірівницьких підприємств на відстані 200 м, птахівничих — 500 м; від автомобільних доріг і залізниці — за 300 м, від обласних доріг — за 150 м, місцевих — за 50 м, від населених пунктів — за 500 м.
Особливу увагу слід звертати на обслуговування ізольованих тварин. Воно має бути організоване так, щоб виключити можливість поширення інфекції. Роботу в ізоляторі доручають спеціально виділеному персоналу, який забезпечують спецодягом і ознайомлюють з елементарними правилами особистої гігієни. Прибирання гною з ізолятора, доставляння кормів, підстилки й води слід виконувати з особливою ретельністю, щоб роботи з обслуговування тварин не спричинювали зараження людей і худоби.
У підлозі при вході в ізолятор облаштовують заглиблення для плоских ванн. У ванни вміщують оброблені дезінфекційною рідиною повсть або мати (килимки), призначені для дезінфекції взуття осіб, які входять і виходять із приміщення ізолятора. Дезінфекційні килимки мають бути в кожному приміщенні, де утримують тварин.
Ізолятор може блокуватися з іншими ветеринарними об’єктами за умови обгородження його суцільним або сітковим парканом заввишки 2 м з цоколем. Крім того, у внутрішній двір ізолятора має бути зроблений окремий вихід. Висота приміщення ізолятора для коней має становити 2,7 м, для інших тварин — 2,4 м. Стіни перегородок, стелі мають бути рівними. Їх фарбують у світлі тони стійкими до дії вологи та дезінфекційних речовин фарбами.
Віники й лопати потрібно зберігати у розчинах дезінфекційних речовин (1%-й розчин формаліну). У кожному боксі (відділенні) мають бути умивальник, господарське мило і дезінфекційні речовини. На вході має бути дезінфекційний килимок, а також спецвзуття, халат, фартух, нарукавники, гумові рукавички, у разі особливо небезпечних інфекцій — захисні окуляри, марлеві пов’язки та спеціальні захисні маски.
В ізоляторі обов’язково має бути аптечка, укомплектована засобами для невідкладної дезінфекції ран, саден, полоскання ротової порожнини, обробки слизових оболонок, очей, носа, шкіри, обличчя. Санітари, які доглядають заразнохворих тварин, повинні скласти ветеринарно-санітарний мінімум.
Найбільш трудомістким є знезараження стічних вод і гною, який накопичується в інфекційних клініках та ізоляторах. Стічні води знезаражують найчастіше хлором або хлорним вапном. Існує кілька систем, що передбачають таку обробку. В умовах ізолятора та клінік стічні води здебільшого збирають у водонепроникні резервуари і добавляють певну розраховану кількість дезінфектанту. Тільки після знезаражування рідкі відходи скидають у загальну каналізацію. Гній збирають у спеціальні бетоновані ями з щільними кришками і знезаражують дезінфекційними засобами, передбаченими відповідними настановами та інструкціями.
Під час окремих особливо небезпечних і висококонтагіозних захворювань (ящур, чума великої рогатої худоби тощо) на територію ферми, де знаходяться хворі тварини, запроваджується інтернація обслуговуючого персоналу та представників служби ветеринарної медицини. У такий спосіб забезпечується ізоляція хворих тварин в окремому приміщенні. Люди, які обслуговують хворих тварин, забезпечуються всім необхідним і перебувають у приміщенні впродовж установленого законодавством ветеринарної медицини терміну.
Однак проведення інтернаційних заходів зумовлює чимало труднощів господарського й економічного характеру. Якщо ж робота ветеринарно-санітарного пропускника забезпечується у повному обсязі, необхідність в інтернації відпадає. Система санпропускника (система біологічного захисту) має забезпечувати повну зміну одягу (чиста й забруднена зони), роботу душової кімнати (між зонами), роботу параформалінової камери (дезінфікується все, що виноситься із забрудненої зони) тощо.
Ветсанпропускник — це комплексна споруда, яка має санітарне та дезінфекційне відділення (блоки, зони). Відповідно до проектних норм ветеринарно-санітарний пропускник має у своєму складі такі будівлі, споруди та приміщення:
санітарний блок (відділення), який має прохідну з дезкилимками, гардеробну із сушильною шафою, душовими установками та приміщенням для дезінфекції одягу;
дезінфекційний блок (відділення), що складається з приміщення, необхідного обладнання або спеціальної установки для дезінфекції транспортних засобів і тари;
головний в’їзний дезбар’єр господарства — спеціально обладнана, з бетонованим заглибленням споруда. Для дезінфекції коліс і транспорту заглиблення дезбар’єра щодо верхнього рівня дезрозчину має бути завдовжки не менш як 9 м, завширшки — на всю ширину воріт і завглибшки — не менш як 20 см. Пандуси повинні мати ухил не більше 14°. З метою запобігання замерзанню дезрозчину взимку в бетоноване дно дезбар’єра вмонтовують спеціальні труби від теплотраси господарства.
Порядок накладання карантину і обмежень, а також подальше проведення оздоровчих заходів у неблагополучних господарствах і населених пунктах визначаються відповідними інструкціями Міністерства аграрної політики України.
Карантинні й обмежувальні заходи здійснюють на основі рішень районної адміністрації за поданням керівника служби ветеринарної медицини району. Відповідальність за виконання карантинних правил і проведення оздоровчих загальних карантинних заходів покладається на керівників господарств, підприємств і органів місцевої влади. За організацію і проведення спеціальних протиепізоотичних заходів повністю відповідає служба ветеринарної медицини. Саме тому при складанні планів організаційно-господарських і ветеринарно-санітарних заходів слід відповідально підходити до визначення конкретних виконавців і осіб, які контролюють виконання кожного заходу.
Строки карантинування або обмежувальні заходи зумовлюються тривалістю інкубаційного періоду хвороби і мікробоносійства після перехворювання тварин. Карантин та обмеження знімаються з неблагополучного пункту після повного видужування тварин, проведення необхідних заключних ветеринарно-санітарних заходів і після завершення терміну, передбаченого відповідними інструкціями.
Успіх ліквідації інфекційної хвороби значною мірою залежить від організації протиепізоотичних заходів та участі в їх проведенні всіх державних і громадських органів, власників тварин, а також від наявності відповідних матеріальних ресурсів. Раціональне планування протиепізоотичних заходів ґрунтується на науковому епізоотологічному прогнозі і має істотне значення у профілактиці та забезпеченні кінцевої мети боротьби з інфекційними хворобами — повної їх ліквідації.
Сприйнятливі тварини як рушійна сила в епізоотичному процесі. Сприйнятливість тварин є однією з найважливіших епізоотологічних категорій. З позиції епізоотології слід відрізняти сприйнятливість до збудників інфекційних захворювань окремої тварини від сприйнятливості групи тварин, стада чи популяції.
Сприйнятливість окремої тварини — це вираження реактивності організму, здатність його відповідати на проникнення і життєдіяльність патогенних мікробів комплексом захисно-пристосувальних реакцій, розвитком інфекційного процесу. Ця еволюційна особливість характерна для певного виду тварин загалом і передається спадково. Можна навести ряд прикладів вибіркової видової сприйнятливості тварин: сап уражує однокопитних, однак на нього не хворіють парнокопитні; на ящур, навпаки, хворіють парнокопитні і практично не хворіють однокопитні.
Є хвороби, до збудників яких сприйнятливі всі тварини певного виду. Наприклад, до збудників ящуру або чуми великої рогатої худоби, віспи сприйнятливі практично 100 % тварин, які раніше не хворіли і не були вакциновані. Однак відомі хвороби, до збудників яких сприйнятливі не всі тварини цього виду. Так, при сальмонельозі неблагополучне стадо ніколи не буває уражене повністю, незважаючи на явну можливість поголовного зараження. Виникнення миту, як правило, також не супроводжується 100%-м ураженням коней неблагополучного табуна. Це явище пов’язане з неоднорідністю сукупності тварин, з різним ступенем їхньої сприйнятливості. Звідси витікає поняття контагіозності. Отже, контагіозність — заразливість, фундаментальна властивість заразної хвороби передаватися від хворих тварин здоровим, яка ґрунтується на здатності збудника поширюватися по епізоотичному ланцюгу. Показником, який кількісно характеризує заразливість інфекційної хвороби, є індекс контагіозності. Він характеризується швидкістю дифузії збудника у сприйнятливій популяції тварин та їх сприйнятливістю до нього і виражається часткою інфікованих тварин, експонованих до джерела інфекції. Індекс контагіозності є специфічним для кожної окремої хвороби. Наприклад, для гострих висококонтагіозних хвороб, таких як ящур, віспа, ньюкаслська хвороба, він практично дорівнює 1,0, а для хронічних захворювань з малоефективним механізмом передавання знижується до рівня 0,01 – 0,1.
Як правило, на сприйнятливість тварин до захворювань впливають їхній вік, стать, порода, фізіологічний стан, характер годівлі, надмірна експлуатація, вплив негативних чинників зовнішнього середовища (перегрівання або переохолодження, накопичення в повітрі аміаку, умовно-патогенної та непатогенної мікрофлори тощо), наявність інвазійних хвороб.
Поряд з неспецифічною резистентністю велике значення має стан специфічної несприйнятливості тварин до дії патогенних мікробів та їхніх токсинів, тобто імунітет. Він виникає в результаті попереднього перехворювання або штучної імунізації. Співвідношення у стаді сприйнятливих до конкретного збудника інфекції та імунних тварин називають імунологічною структурою стада. З’ясовують імунологічну структуру за допомогою серологічних і алергічних досліджень. Отримані дані потрібні для аналізу епізоотичної ситуації й планування, проведення протиепізоотичних заходів.
Закономірності розвитку епізоотичного процесу і стадійність епізоотій. Епізоотичний процес, або епізоотія в широкому розумінні цього слова, є складним біологічним процесом, виникнення і розвиток якого визначаються зв’язком і взаємодією між джерелом інфекції, об’єктами передавання її та сприйнятливим поголів’ям.
Як відомо, перебіг і розвиток інфекційної хвороби при ураженні окремої тварини характеризується певним патогенезом, клінічними ознаками і патологоанатомічними змінами, характерними для захворювання. Перебіг і розвиток епізоотії, що розвивається серед маси тварин, є складнішим явищем і визначається низкою біологічних, природно-географічних та соціально-економічних чинників.
Основними складовими біологічних чинників є вірулентність збудника хвороби і сприйнятливість тварини. Їхній вплив на прояв і перебіг епізоотичного процесу описано вище.
З природно-географічних чинників, які безпосередньо впливають на інтенсивність прояву епізоотичного процесу, наприклад, при трансмісивних хворобах, визначальними є наявність і густота гематофагів — переносників збудника. Водночас поширенню хвороби сприяє масовий переліт комах у літній період року, наявність природних резервуарів збудника хвороби — гризунів та інших дрібних теплокровних, диких м’ясоїдних тварин і густота їхніх популяцій.
До соціально-економічних (господарських) чинників, що впливають на інтенсивність епізоотичного процесу, належать:
густота розміщення сприйнятливих тварин — чим вона вища, тим більше можливостей для інтенсивного прояву епізоотичного процесу; значення цього чинника особливо зростає в умовах промислового тваринництва (птахофабрики, свинарські комплекси); при екстенсивному веденні тваринництва густота поголів’я, як правило, невисока, що, природно, гальмує розвиток епізоотичного процесу;
господарські зв’язки між окремими тваринницькими об’єктами також відіграють певну роль у прояві епізоотичного процесу; чим вони тісніші, тим імовірніше занесення збудника інфекції з неблагополучного господарства і розвиток інтенсивнішого епізоотичного процесу;
зоогігієнічний стан і ветеринарне обслуговування господарства істотно впливають на розвиток епізоотії. Порушення санітарно-гігієнічних норм годівлі та утримання тварин призводить до зниження резистентності їхнього організму й швидкого поширення хвороби. Якщо відповідне ветеринарне обслуговування не забезпечене, то діагноз установлюють із запізненням, а протиепізоотичні заходи проводять несвоєчасно і незадовільно, що призводить до інтенсивного прояву епізоотичного процесу.
Немає сумніву в тому, що форма прояву епізоотичного процесу залежить і від особливостей самої інфекційної хвороби. Є хвороби, які в будь-яких умовах інтенсивно поширюються, наприклад ящур, а також везикулярна хвороба свиней, африканська чума свиней в умовах країн Європи. І навпаки, значна частина хвороб незалежно від умов довкілля виявляється поодинокими випадками або незначними спалахами, наприклад ботулізм, правець, злоякісна катаральна гарячка великої рогатої худоби та ін.
Форми прояву епізоотичного процесу. Слід пам’ятати, що епізоотичний процес, особливо у формі епізоотії, як усі явища в природі та суспільстві, перебуває в русі, розвитку і змінюється. Епізоотія існує і розвивається за наявності сприятливих умов і згасає, коли умови змінюються або не створюються. Згасання епізоотії, як правило, відбувається в міру збільшення кількості імунних тварин у стаді внаслідок природного їх перехворювання.
Отже, залежно від умов довкілля, біологічних властивостей збудника та інтенсивності поширення інфекційних захворювань розрізняють такі форми прояву епізоотичного процесу: спорадичні випадки, ензоотії, епізоотії та панзоотії.
Спорадія, або спорадичний випадок захворювання (від грец. sporadikos — поодинокий, розсіяний, випадковий, окремий), є найнижчим ступенем інтенсивності епізоотичного процесу, коли на певній території є поодинокі випадки захворювання і між ними важко або неможливо встановити епізоотичний зв’язок. Тобто вони виникають незалежно один від одного й не пов’язані з одним і тим самим джерелом збудника інфекції.
Ензоотія (від грец. еn — в, zoon — тварина) є такою формою прояву епізоотичного процесу, коли спалах інфекційної хвороби обмежується конкретною територією (господарством), де через певні умови постійно існують джерело збудника інфекції, фактори передавання та сприйнятливі тварини. Як правило, збудник захворювання не має тенденції поширюватися за межі неблагополучного господарства, населеного пункту тощо. Саме тому ензоотію трактують як категорію географічної приреченості, вводячи терміни «стаціонарність» і «ензоотичність», які близькі між собою і означають поширення хвороби у певній місцевості, господарстві, неблагополучному пункті. Ензоотичним також називають рівень захворюваності, звичний для певного регіону.
Епізоотія (від грец. ері — на і zoon — тварина) є середнім ступенем інтенсивності (напруженості) епізоотичного процесу і характеризується досить значним поширенням інфекційної хвороби та збудника за межі неблагополучного пункту, швидким охопленням господарств, районів, областей. Вона характеризується також: 1) захворюваністю, що значно перевищує зазвичай реєстровану; 2) реалізацією всіх атрибутів епізоотичного процесу; 3) спільністю джерела збудника; 4) явним епізоотичним ланцюгом; 5) зв’язком між окремими випадками хвороби.
Епізоотії властиве швидке поширення захворювань і масовість, що визначається тривалістю інкубаційного періоду та територіальною близькістю тварин, що призводить до передавання збудника від одного джерела інфекції. Між окремими випадками хвороби чітко простежується епізоотологічний зв’язок, наприклад при ящурі, класичній чумі свиней, чумі великої рогатої худоби, пастерельозі, ньюкаслській хворобі.
Сезонні та циклічні зміни інтенсивності епізоотичного процесу. Інтенсивність прояву епізоотичного процесу нерівномірна. Коливання можуть бути сезонними (у межах одного року) і циклічними (через значні проміжки часу, які обчислюються роками). Вони відображають вплив різних чинників і належать до важливих характеристик епізоотичного процесу. Ці коливання слід враховувати під час планування та проведення протиепізоотичних заходів, зокрема при визначенні термінів і рівня масової профілактичної імунізації сприйнятливих тварин, а також для прогнозування епізоотичної ситуації.
Що таке сезонність інфекційних захворювань? Сезонність будь-якої хвороби можна визначити за наявністю зростань інтенсивності епізоотичного процесу, які регулярно виникають у певну пору року і супроводжуються збільшенням захворюваності та кількості епізоотичних осередків. Вони залежать від змін метеорологічних і господарських умов, які зумовлюють активізацію механізму передавання збудників хвороб, а в окремих випадках — зниження резистентності організму тварин.
Розрізняють весняну, літню, осінню та зимову сезонності. Підвищення захворюваності може бути приурочене і до перехідних періодів, тоді йдеться, наприклад, про осінньо-зимову, зимово-весняну сезонність хвороби. Сезонність найбільш характерна для природно-осередкових хвороб, оскільки епізоотичний процес, що розвивається серед диких тварин, перебуває у прямій залежності від природних та метеорологічних умов, які змінюються. Відповідно до цього змінюється густота заселення та міграційна активність диких тварин, що є резервуарами, ампліфікаторами й джерелами збудників хвороб, змінюється чисельність і активність ектопаразитів — переносників збудників. Стосовно сапронозів так само знижується активність землерийних тварин (ґрунтові системи), активність гідробіонтів (водні системи) тощо.
Як вже зазначалося, найбільш виражену сезонність мають інфекційні захворювання, яким властивий трансмісивний механізм передавання збудника інфекції. Так, літньо-осіння сезонність притаманна інфекційним енцефаломієлітам коней, ІНАН коней, туляремії, африканській чумі коней, рикетсіозному гідроперикардиту, інфекційному везикулярному стоматиту. Для сказу характерні зимово-весняні та осінні підйоми захворюваності тварин, пов’язані з сезонними коливаннями активності основних резервуарів збудника хвороби — хижаків.
Лістеріоз здебільшого реєструють із січня по травень, що зумовлено активізацією механізму передавання збудника — міграції гризунів-лістеріоносіїв до комор, де зберігаються корми. Сапронозним аспектом цього захворювання є розмноження лістерій у силосі, який неминуче потрапляє на ферми. Переважна літня сезонність притаманна ряду хвороб з аліментарним передаванням збудника. Наприклад, спалахи лептоспірозу великої рогатої худоби завжди приурочені до пасовищного сезону (можливість зараження збудником з непроточних водойм). Подібну тенденцію спостерігають з ґрунтовими сапронозами (емкар, сибірка, злоякісний набряк, правець тощо). Так, випадки емфізематозного карбункулу (а також сибірки) реєструють здебільшого після переведення молодняку великої рогатої худоби на пасовища.
Хвороби з респіраторним механізмом передавання збудників найінтенсивніше поширюються переважно при стійловому утриманні тварин в холодну пору року (грип коней, парагрип-3 телят та ін.). У холодну пору року при стійловому утриманні збільшується захворюваність тварин на так звані факторні хвороби (колібактеріоз, сальмонельоз, пастерельоз, некробактеріоз тощо).
За даними епізоотологів, при деяких інфекційних хворобах спостерігаються підйоми та спади інтенсивності прояву епізоотичного процесу, які повторюються з інтервалом у кілька років. Це явище називають циклічністю. В його основі можуть лежати зміни чисельності сприйнятливих тварин, а в окремих випадках — зміна антигенних типів збудника. Найчастіше циклічність пов’язують з коливаннями напруженості імунітету. Епізоотія залишає слід у вигляді імунітету в явно або приховано перехворілих тварин, однак з часом цей імунітет втрачається. Крім того, народжується неімунний молодняк. Таким чином, через певний час стійкість стада до раніше перенесеного захворювання знижується, створюються умови для повторного її виникнення та поширення. Циклічність підйомів захворюваності найбільш характерна для інфекційних хвороб, які внаслідок високої контагіозності уражують значну частину сприйнятливих тварин (ящур, віспа).
У розвитку епізоотій чітко простежується стадійність.
Міжепізоотична стадія (стадія затишшя) — це проміжок часу між двома епізоотичними спалахами захворювання. Інакше кажучи, що це проміжок часу між згасанням або ліквідацією епізоотії і новим підйомом захворюваності на тих самих територіях, упродовж якого не відмічають клінічно очевидних або типових випадків заразної хвороби. Разом з тим у міжепізоотичній стадії не виключається наявність тварин — носіїв інфекції, поширення міжепізоотичних різновидів збудників зі зниженою вірулентністю внаслідок реалізації прихованого епізоотичного процесу з розвитком таких явищ, як циркуляція їх на імунному фоні, імунізуюча субінфекція, нестерильний імунітет тощо. У зв’язку з цим міжепізоотична стадія — найважливіша і непередбачувана за наслідками фаза розвитку заразної хвороби.
У передепізоотичній стадії створюються реальні умови для виникнення і розвитку епізоотії внаслідок зниження тваринами імунітету, народження неімунного молодняку, введення сприйнятливих тварин. Для цієї стадії характерне збільшення кількості захворілих тварин, які стають джерелом збудника інфекції, і виникають перші випадки типового клінічного прояву хвороби. Тим самим створюються сприятливі умови для передавання збудника інфекції і подальшого поширення захворювання.
Далі настає стадія розвитку епізоотії, яка характеризується сприятливими умовами подальшого поширення хвороби й переважанням типових клінічних форм, гострим і надгострим їх перебігом. Збільшується кількість захворілих тварин, відбувається подальше накопичення збудника інфекції у зовнішньому середовищі та посилення його вірулентності. Проте водночас зростає поголів’я імунних тварин, які створюють основу для затухання епізоотії.
Стадія максимального піднесення епізоотії є кульмінацією в розвитку епізоотії і характеризується найбільшою кількістю захворілих тварин з вираженими клінічними ознаками хвороби, накопиченням джерел інфекції та значним поширенням збудника захворювання у довкіллі. На цій стадії внаслідок природного перехворювання зростає кількість імунних тварин, а напруженість епізоотії поступово знижується.
Стадія максимального піднесення змінюється стадією згасання епізоотії. На цій стадії зменшується кількість нових випадків захворювання, зростає кількість імунних до цієї хвороби тварин, порушується механізм передавання збудника інфекції. У цей період переважають випадки з хронічним або атиповим перебігом захворювання й епізоотія поступово згасає.
Постепізоотична стадія характеризується тим, що хвороба не поширюється, кількість тварин із високим ступенем напруженості імунітету досягає максимальних значень. Захворювання знижується до поодиноких випадків, характерних для певної місцевості й періоду року. Водночас переважають безсимптомні форми інфекції та мікробоносійство.
Така динаміка епізоотії певною мірою є ідеальною і характерна для ізольованого стада тварин. У практиці ідеальні співвідношення в розвитку й перебігу стадій епізоотії спостерігаються далеко не завжди. Розподіл наведених стадій умовний, іноді вони тривають багато місяців (туберкульоз, бруцельоз).
Крім згаданої закономірності існують періодичні коливання інтенсивності поширення окремих епізоотій через тривалі проміжки часу, які обчислюються роками. Це явище дістало назву періодичності епізоотій. Періодичні коливання з проміжком 3 – 5 років відмічені, наприклад, при епізоотіях ящуру. Однак з проведенням штучної імунізації сприйнятливого поголів’я, удосконаленням вакцинних препаратів ця закономірність прояву періодичності епізоотій порушилася.
Введення у практику щорічної вакцинації тварин у неблагополучних господарствах порушує стадійний розвиток епізоотій і припиняє подальше поширення інфекційних хвороб.
Епізоотичний осередок. Місце взаємодії всіх трьох ланок епізоотичного ланцюга визначають такою епізоотичною категорією, як епізоотичне вогнище. Термін «вогнище» (з російської «очаг») походить від турецького слова «осак» — вогник. У переносному значенні це те місце, звідки будь-що поширюється. В цьому випадку йдеться про первинну ланку епізоотичного процесу.
Епізоотичний осередок (вогнище) — це місце перебування джерела або джерел збудника інфекції (тварини, людини, неорганічних і органічних субстратів при сапронозах) в тих межах, у яких за певної ситуації можливе передавання збудника сприйнятливим тваринам, тобто приміщення (стайні, кошари, свинарники, пташники тощо) і територія, пасовища, ділянки навколо тваринницьких приміщень, тварини, що в них знаходяться, у яких виявлено певну інфекцію в тій чи іншій формі.
Епізоотичним осередком можуть бути ділянки лісу, луків та інші угіддя (стосовно диких тварин, у цьому випадку гризунів), тобто місця перебування цих тварин, де виявлено хворих або носіїв інфекції. Епізоотичним осередком може бути місце поховання трупа тварини, що загинула від сибірки. Збудник у такому випадку може поширюватися з сіном, водою під час сильних дощів та селів.
Епізоотичний осередок відображає найважливіші особливості епізоотичного процесу, характерного для тієї чи іншої інфекційної хвороби. Для вивчення причин виникнення епізоотичних осередків і умов, що впливають на поширення інфекції, застосовують метод епізоотологічного обстеження, метою якого є: встановлення джерела збудника інфекції; виявлення шляхів поширення заразної основи; оцінка умов, які сприяють поширенню захворювання; проведення обліку сприйнятливого поголів’я тварин; виявлення хворих, підозрюваних у захворюванні та зараженні тварин.
Випадок інфекційної хвороби — це захворювання однієї тварини. Спалах — одночасне (майже одночасне) виникнення кількох випадків будь-якої інфекційної хвороби в господарстві, пункті. У тваринницьких господарствах зі стійловим утриманням худоби терміном «спалах» може бути позначено окрему ферму. За вільного утримання тварин, згідно з рекомендацією міжнародного епізоотичного бюро (МЕБ), розміри спалаху можуть обмежуватися площею до 50 км2. Отже, випадок і спалах — кількісні характеристики прояву епізоотичного процесу в епізоотичному осередку.
Неблагополучний пункт (від лат. punctun — точка) — населений пункт або окремий тваринницький об’єкт (птахокомплекс, ферма тощо), на території якого виявлено епізоотичний осередок. Неблагополучний пункт є переважно адміністративно-територіальною або господарською одиницею, де існують певні органи влади і господарювання, які зобов’язані виконувати вимоги законодавства ветеринарної медицини України щодо проведення карантинних і ветеринарно-санітарних, а також організаційно-господарських заходів.
Пункт оголошують неблагополучним на підставі рішення державної адміністрації району (міста) за поданням керівника служби ветеринарної медицини району (міста). У кожному конкретному випадку визначають межі неблагополучного пункту. Наприклад, у деяких селах на відстані 3 – 5 км можуть знаходитись кілька тваринницьких ферм, розташованих у різних місцях. У разі виникнення на одній з них осередку (вогнища) ящуру неблагополучним буде оголошений увесь населений пункт. Однак при спалаху сибірки можуть оголосити неблагополучним лише конкретний тваринницький об’єкт. Неблагополучними щодо інфекційних хвороб можуть бути оголошені господарство, район, область.
У неблагополучних пунктах проводять поголовне або вибіркове обстеження тварин, розподіляють їх на групи (хворі, підозрювані у захворюванні, підозрювані у зараженні), проводять охоронні й лікувальні заходи, дезінфекцію та запроваджують обмеження.
Зазвичай пункт вважають неблагополучним до повної ліквідації інфекційної хвороби. Після спалахів сибірки він є стаціонарно неблагополучним і перебуває на постійному обліку. Відповідно до інструкцій, наприклад про заходи боротьби з сибіркою, до стаціонарно неблагополучних щодо сибірки пунктів належать окремі населені пункти, ділянки пасовищ і вигонів, де реєструвалися випадки захворювання тварин на сибірку незалежно від терміну давності. Неблагополуччя пункту за емкару, наприклад, триває впродовж 5 років після ліквідації хвороби.
Загрозлива зона — територія навколо епізоотичного осередку, неблагополучного господарства, пункту, в межах якого можливе поширення хвороби через наявність територіального або господарського зв’язку (географічний стан, загальні шляхи, річки тощо).
При ящурі, класичній чумі свиней, чумі великої рогатої худоби та особливо небезпечних і контагіозних хворобах загрозливою зоною може бути район, область, тобто значна територія, до якої належить багато господарств.
На території загрозливої зони у зв’язку з небезпекою занесення збудника інфекції проводять профілактичні заходи: обмежують зв’язок з неблагополучними населеними пунктами; поліпшують годівлю, утримання та догляд тварин і ветеринарно-санітарний стан приміщень, пасовищ, водойм, скотомогильників тощо; забороняють будь-яке переміщення у межах загрозливої зони до зняття обмежень; встановлюють суворий контроль за торгівлею продуктами тваринного походження на ринках; проводять профілактичну вакцинацію; все населення загрозливої зони повідомляють про небезпеку і про заходи профілактики, які необхідно виконувати.
Види епізоотичних осередків (вогнищ). Епізоотичні осередки поділяють за кількістю хворих і сприйнятливих тварин. За потенційною небезпекою їх поділяють на поодинокі, або прості, — один хворий чи носій, множинні, або складні, — кілька хворих (носіїв).
За епізоотичним характером інфекційної хвороби розрізняють: власне епізоотичний осередок, коли хвороба має тенденцію до поширення за межі території осередку (досить швидко — особливо при гострих заразних хворобах, які характеризуються високою контагіозністю — ящур, чума великої рогатої худоби, класична чума свиней, ньюкаслська хвороба тощо); ензоотичний осередок, коли інфекційна хвороба поширюється в його межах, як правило, без тенденції вийти за межі, пов’язані з місцевими умовами, особливо коли збудники є слабовірулентними або провідну роль у виникненні хвороб відіграють умови утримання, годівля, стресові ситуації (факторні хвороби: колібактеріоз, диплококова септицемія, пастерельоз тощо), або у тих випадках, коли збудник є, але фактори, необхідні для його передавання, відсутні.
За часом появи розрізняють такі осередки: свіжий — осередок (вогнище) будь-якої заразної хвороби, який виникає внаслідок занесення збудника у стадо тим чи іншим шляхом і характеризується наростанням кількості нових випадків виявлення хворих тварин; затухаючий, у якому випадків виявлення хворих тварин стає все менше, тобто він характеризується різким зменшенням захворюваності в неблагополучному стаді (господарстві), частіше після проведення протиепізоотичних заходів або природного зникнення збудника через відсутність переносників та сприйнятливих тварин; стаціонарний — виявляється повторним виникненням через різні проміжки часу будь-якої інфекційної хвороби в оздоровлюваній групі (стаді) тварин. Стаціонарність епізоотичного осередку зумовлюється наявністю невиявлених хворих тварин, реконвалесцентів, здорових мікробоносіїв, тривалістю зберігання збудника в різних об’єктах зовнішнього середовища або поширенням інфекційної хвороби серед мишоподібних гризунів чи інших видів диких тварин.
Розрізняють також природний осередок (вогнище) — певна природна територія (біотоп) географічного ландшафту, на якій серед диких тварин, що постійно тут мешкають (переважно гризунів), спостерігається поширення інфекційної хвороби за допомогою різноманітних контактів, у тому числі з участю кровосисних членистоногих, кліщів, комарів та інших переносників (природні осередки туляремії, лептоспірозу).
Поняття «природно-осередкові(-вогнищеві) хвороби» сформулював Є.Н. Павловський у 30-ті роки ХХ ст. Спочатку вважали, що природна осередковість спостерігається лише серед трансмісивних хвороб. Пізніше було встановлено, що вона властива й багатьом іншим інфекційним захворюванням. Збудники їх у природних умовах передаються від заражених тварин здоровим або при безпосередньому контакті (сказ), або через різні об’єкти довкілля, контаміновані виділеннями хворих (лептоспіроз, псевдотуберкульоз). Так, при лептоспірозі кровосисні комахи фактично не залучаються в епізоотичний ланцюг. Однак цій хворобі властива природна осередковість: лептоспіроз є показовим для місцевостей, заселених мишоподібними гризунами певних видів, які й підтримують епізоотичний процес.
Можна також вважати доведеним і той факт, що нині природні осередки заразних хвороб існують не лише в необжитій місцевості, а й у зміненій людиною. Зокрема, господарська діяльність іноді призводить не тільки до активізації природних осередків хвороб, а й до виникнення нових унаслідок передавання збудників деяких захворювань від свійських тварин представникам дикої фауни.
Багато природно-осередкових хвороб пов’язано з птахами. Нині відомо понад 50 інфекцій та інвазій, збудники яких уражують людину й птахів або можуть зберігатися в популяціях останніх.
Хоча поняття «природне вогнище» (природний осередок) здобуло міжнародне визнання, до цього часу не існує єдиного підходу до його визначення, а також оцінки структури, питань типізації осередків, районування території. Як окремий природний осередок розглядається найменша за розмірами ділянка земної поверхні, у межах якої невизначено тривалий час відбувається циркуляція збудника хвороби без занесення його ззовні.

Запитання для самоконтролю: 1. Що таке джерело збудника інфекції? 2. Які основні шляхи потрапляння збудника в організм сприйнятливої тварини? 3. Що таке ерадикація інфекційних захворювань? 4. Що охоплює поняття контагіозності інфекційних захворювань? 5. Поняття стадійності епізоотій. 6. Дайте характеристику епізоотичного осередку та загрозливої зони. 7. Розкрийте суть природної осередковості (вогнищевості) інфекційних захворювань.

До змісту