3.4. КОНТАГІОЗНА ЕКТИМА ОВЕЦЬ І КІЗ

Контагіозна ектима (Ecthyma contagiosum, контагіозний пустульозний стоматит і дерматит) — гостре контагіозне вірусне захворювання овець і кіз, що характеризується везикулярно-пустульозним ураженням слизової оболонки ротової порожнини та шкіри губ, голови, статевих органів, вимені й кінцівок. До хвороби сприйнятлива і людина.
Поширення хвороби. Контагіозна ектима реєструється майже в усіх країнах із розвиненим вівчарством та козівництвом. Економічні збитки складаються з вартості загиблих тварин, втрат від зниження продуктивності, витрат на профілактично-лікувальні та карантинно-ліквідаційні заходи.
Збудник хвороби — віспоподібний ДНК-геномний епітеліотропний вірус, що належить до родини Poxviridae, роду Parapoxvirus. Відрізняється від вірусів, що спричинюють віспу, за антигенними та імунобіологічними властивостями. Припускається існування різних серотипів вірусу контагіозної ектими. Вірус надзвичайно стійкий у зовнішньому середовищі. Зберігає патогенність у везикулах, пустулах, кірочках та на шерсті упродовж 4 – 15 років. У тваринницьких приміщеннях зберігає активність понад 3 роки, на пасовищах, у землі й гною — до 200 діб. Під дією прямих сонячних променів руйнується лише через 42 год. Чутливий до вологого середовища й гниття.
Епізоотологія хвороби. У природних умовах хворіють вівці й кози незалежно від породи, віку й статі. Чутливі й тяжче хворіють ягнята й козенята з 4-денного до 10-місячного віку. Джерелом збудника інфекції є хворі тварини, які виділяють вірус у зовнішнє середовище з витіканнями з ротової порожнини, струпами й кірочками уражених ділянок шкіри, а також перехворілі тварини-вірусоносії. Спонтанне зараження відбувається через травмовані ділянки шкіри та слизових оболонок, які утворюються при поїданні колючих рослин і грубого корму. Виникненню хвороби сприяють утримання тварин у вологих приміщеннях, випасання на низинних заболочених пасовищах, тривалі перегони. Хвороба реєструється переважно навесні або восени, виникає раптово, швидко поширюється і впродовж 2 – 3 тижнів охоплює майже все сприйнятливе поголів’я тварин. Значна стійкість збудника у зовнішньому середовищі зумовлює стаціонарність хвороби. Захворюваність сягає 50 %, летальність — 20 %.
Патогенез. Вірус репродукується в епітеліальних клітинах шкіри копитець та слизових оболонок рота, губ і статевих органів, після проникнення в організм спричинює проліферацію, а потім дегенерацію клітин та ексудативний процес. Унаслідок цього виникають везикули, які перетворюються на пустули. Некроз поверхневого епітелію та відкладання фібрину зумовлюють виникнення кірочок і струпів. Шкіра під кірочками регенерує без утворення рубця. У разі ускладнення вторинною мікрофлорою під кірками утворюються гнійно-некротичні осередки. Такі самі осередки можуть також формуватися у внутрішніх органах та суглобах.
Клінічні ознаки хвороби. Інкубаційний період триває 6 – 8 діб. Перебіг хвороби гострий, підгострий і хронічний. Залежно від локалізації патологічного процесу розрізняють губну, стоматитну, копитову та генітальну форми хвороби. При губній формі на початку захворювання по краях губ і в куточках рота утворюються червоні плями різного розміру, в центрі яких з’являються вузлики, а згодом — везикули й пустули. Після лопання пустул виникають ерозії, виділення з них швидко підсихають, утворюючи кірки. У тварин спостерігається гарячка, вони пригнічені, відмовляються від корму. За доброякісного перебігу хвороби поверхня ран вкривається бурувато-чорними струпами, які через 2 – 3 тижні відпадають, і тварина видужує. У разі злоякісного перебігу процес може ускладнюватися секундарною мікрофлорою, що спричинює глибокі гнійно-некротичні ураження тканин. Захворілі тварини гинуть наприкінці 3 – 4-го тижня хвороби.
За стоматитної форми на слизовій оболонці ротової порожнини спочатку виникають дрібні червоні плями, потім пухирці, які згодом лопаються і на їх місці утворюються ерозії, виразки та осередки некрозу. Хворі тварини пригнічені, температура тіла підвищена, регіонарні лімфовузли збільшені. Летальність висока, до 80 %.
За копитової форми ураження локалізуються на шкірі в ділянці пута, вінчика та міжратицевої щілини. При цьому спостерігають болючість у ділянці ратиць та кульгавість. На шкірі вінчика, копитець, пута і на верхівці міжратицевої щілини виявляють вузлики, везикули, пустули, кірки та струпи. Приєднання вторинної інфекції може призвести до поширення запально-некротичного процесу на основу шкіри ратиць, яка відокремлюється від рогового башмака і розм’якшується. Некротичний процес може поширюватися на суглоби, сухожилки та кістки кінцівок, зумовлюючи розвиток панарицію або некротичного пододерматиту. Часто за цієї форми хвороби в легенях утворюються метастази. Більшість захворілих овець гине.
За генітальної форми, що буває порівняно рідко, патологічні ураження розвиваються лише на зовнішніх статевих органах.
Патологоанатомічні зміни. Трупи загиблих тварин виснажені. На слизовій оболонці рота, шкірі, губах і кінцівках виявляються специфічні ерозії, виразки та осередки некрозу. В печінці та легенях знаходять осередки некрозів, на слизовій оболонці травного каналу — виразки, у черевній порожнині — фібринозний ексудат. Наявні ознаки осередкового енцефаліту та дистрофії міокарда.
Діагноз установлюють на основі епізоотологічних даних, клінічних ознак хвороби, а також результатів лабораторних досліджень. Лабораторна діагностика включає вірусоскопію забарвлених мазків, проведення біопроби на клінічно здорових ягнятах, РЗК. У лабораторію надсилають везикули, кірочки, струпи, некротизовані ділянки шкіри та слизових оболонок, паренхіматозні органи, консервовані розчином гліцерину.
Диференціальна діагностика передбачає необхідність виключення віспи, ящуру та некробактеріозу.
Лікування. Специфічних засобів терапії не розроблено. Хворих тварин ізолюють і здійснюють симптоматичну терапію. Уражені слизові оболонки ротової порожнини промивають 3%-м розчином пероксиду водню, сульфату міді, слабким розчином різних в’яжучих та дезінфекційних засобів; виразки змащують йодгліцерином. При ураженні шкіри губ, голови, вимені застосовують синтоміцинову емульсію, цинкову, окситетрациклінову, поліміксинову, дибіоміци-нову та саліцилову мазі, саліциловий спирт. В ускладнених випадках хвороби рекомендують застосування антибактеріальних засобів.
Імунітет. Перехворілі тварини набувають імунітету терміном до двох років. Для активної імунізації вівцематок і новонароджених ягнят у неблагополучних господарствах використовують суху культуральну вірус-вакцину згідно з настановою до її застосування.
Профілактика та заходи боротьби спрямовані не запобігання занесенню збудника в благополучні отари. З цією метою здійснюють контроль за комплектуванням господарств. Усе завезене поголів’я овець і кіз карантинують упродовж 30 діб. У разі виникнення хвороби господарство оголошують неблагополучним щодо контагіозного пустульозного дерматиту та запроваджують карантинні обмеження. Хворих тварин ізолюють і лікують, решту умовно здорового поголів’я вакцинують. Неблагополучні отари проганяють через дезінфекційні ванни, які заповнюють емульсією, що складається з креоліну (1 частина), дьогтю (4 частини) та води (20 частин). Проводять ретельне очищення та дезінфекцію тваринницьких приміщень і кошар. Для дезінфекції застосовують 2%-й гарячий розчин їдкого натру або калі, 20%-ву суспензію свіжогашеного вапна. Гній знезаражують біотермічним методом. Карантин з неблагополучного господарства знімають через 3 тижні після останнього випадку загибелі або видужання останньої хворої тварини та проведення заключної дезінфекції. Пасовища, на яких випасали хворих тварин, не використовують упродовж двох років.

Запитання для самоконтролю: 1. До якої групи захворювань належить контагіозна ектима? 2. Схарактеризуйте збудника контагіозної ектими. 3. Назвіть шляхи зараження контагіозною ектимою сприйнятливих тварин. 4. Схарактеризуйте форми перебігу контагіозної ектими залежно від локалізації патологічного процесу. 5. Вкажіть особливості лікування контагіозної ектими. 6. Зазначте спрямування заходів профілактики контагіозної ектими.