ВСТУП
Назва «епізоотологія» походить від грец. ері — на, zoon — тварина та logos — учення. Наука епізоотологія поділяється на загальну і спеціальну.
Епізоотологія — самостійна галузь ветеринарної медицини, наука, що вивчає закономірності епізоотичного процесу, причини й умови виникнення, поширення і згасання заразних хвороб і на цій основі розробляє методи профілактики та боротьби з ними.
Загальна епізоотологія вивчає загальні закономірності епізоотичного процесу і розробляє загальні принципи профілактики та ліквідації інфекційних захворювань.
Спеціальна епізоотологія вивчає окремі інфекційні хвороби і, ґрунтуючись на власних методах досліджень, а також досягнень інших наук з вивчення етіології, патогенезу, клінічних проявів і патологоанатомічних змін із урахуванням наявних засобів і методів діагностики й специфічної профілактики, розробляє заходи профілактики та боротьби з ними.
Мікробіологія (грец. mikros — маленький, bios — життя, logos — учення) — це наука, що вивчає систематику, ультраструктуру, фізіологію і генетику мікроорганізмів, а також їх поширення в природі, значення та можливість використання на користь людства.
У зв’язку зі значною роллю мікроорганізмів у природі та житті людини багатопланові й завдання мікробіології, які вона вирішує у медицині, ветеринарії або інших сферах діяльності людини. Залежно від об’єкта дослідження розрізняють мікробіологію загальну, медичну, сільськогосподарську, водну, геологічну, технічну та ветеринарну.
Ветеринарна мікробіологія вивчає збудників інфекційних хвороб сільськогосподарських, свійських і диких тварин, риб, бджіл, у тім числі спільних для людини і тварин, розробляє способи діагностики, методи і засоби специфічної профілактики. Ветеринарна мікробіологія складається з двох частин:
Ще до відкриття світу мікроорганізмів люди використовували мікробіологічні процеси у виноробстві, під час виготовлення молочнокислих продуктів, хліба. Вчені стародавнього світу передбачали передавання інфекції від хворого організму здоровому. Гіппократ (460 – 377 рр. до н.е.) надав доволі чіткий опис туберкульозу, малярії, грипу і створив теорію про роль хвороботворних міазмів, що спричинюють масові захворювання. Так поступово накопичувались різні факти, що стосувались проявів інфекційних захворювань, набувався досвід боротьби з ними.
Проте справжнього розквіту епізоотологія й мікробіологія досягли після відкриття мікроорганізмів. У 1590 р. Ганс і Захарій Ясени сконструювали складний оптичний прилад, який став прототипом мікроскопа. Термін «мікроскоп» вперше був уведений німецьким вченим Афанасієм Кірхером (1601 – 1680) у 1646 р. Вдосконалення мікроскопа дали змогу англійському вченому Роберту Гуку (1635 –1703) глибше зазирнути в таємниці природи. Вивчаючи будову рослин, Р. Гук помітив у тканині деревини комірки правильної форми і назвав їх клітинами (1665 р.).
Першим, хто не лише побачив, а й детально описав мікроорганізми, був Антоні ван Левенгук (1632 – 1723), який вважав, що відкриті ним об’єкти — це тварини, і тому назвав їх «animalkulus». Свої спостереження він видав окремою книгою «Таємниці природи, відкриті Антоні ван Левенгуком» (1665 р.).
Одним з перших вітчизняних біологів-експериментаторів був уродженець м. Гадяча Мартин Матвійович Тереховський (1740 – 1810), який у 1775 р. опублікував докторську дисертацію на тему «О наливочном хаосе Линнея».
Слід назвати і Д.С. Самойловича (1744 – 1805), який першим висловив здогад про живу природу збудника чуми й організував ефективні заходи боротьби з цим захворюванням під час епідемії у Москві в 1770 – 1772 рр.
Засновник російської мікробіології Л.С. Ценковський (1822 – 1887) написав працю з систематизації мікробів, а професор Юр’євсь-кого ветеринарного інституту Ф.А. Брауель у 1855 р. вперше виявив збудника сибірки у крові людини, яка померла від цієї хвороби, та експериментально довів специфічну патогенність цього мікроорганізму для тварин.
Справжній переворот у науці знаменували геніальні роботи французького вченого Луї Пастера (1822 – 1895), завдяки яким з середини XIX ст. почався новий етап у вивченні мікроорганізмів — фізіологічний. Л. Пастера вважають засновником сучасної мікробіології. У 1861 р. він установив, що причиною гниття та бродіння є певні мікроорганізми. Він довів мікробну природу молочнокислого, маслянокислого, спиртового, оцтового бродіння. Л. Пастер відкрив анаеробіоз — невідому до того часу здатність окремих видів мікробів жити без молекулярного кисню.
Крім того, Пастер провів класичні дослідження щодо вивчення збудників сибірки, сказу, бешихи свиней, холери курей, вперше розробив і успішно застосував метод атенуації (послаблення вірулентних властивостей) мікробів для створення вакцин проти інфекційних хвороб. Великого значення та практичного застосування набув розроблений Пастером метод знищення мікробів — стерилізація в автоклаві. Істотний внесок зробив Пастер у розвиток промислової й технічної мікробіології. Він установив, що «хвороби» вин спричинюють мікроорганізми, і розробив методи запобігання псуванню вина нагріванням його до 55 °С. Цей метод дістав назву «пастеризація».
Одним із засновників медичної мікробіології є німецький мікробіолог Роберт Кох (1843 – 1910). Його роботи були присвячені вивченню збудників інфекційних захворювань та розробленню методів боротьби з ними. Він уперше виділив чисту культуру збудника сибірки. У 1882 р. він повідомив про відкриття збудника туберкульозу, який було названо на його честь «паличкою Коха». Крім того, Р. Кох відкрив збудника холери людини, а також науково обґрунтував необхідність розроблення питань дезінфекції.
Р. Кох уперше сконструював освітлювальний апарат до мікроскопа, розробив метод мікрофотографії бактерій, засоби фарбування бактерій барвниками анілінового ряду, запропонував метод вирощування бактерій на щільних живильних середовищах.
Глобальними за своїм значенням для медичної мікробіології стали дослідження нашого співвітчизника Іллі Ілліча Мечникова (1845 – 1916), який створив фагоцитарну теорію імунітету, вивчив антагонізм мікробів і запропонував практичне використання антагонізму між молочнокислими та гнильними бактеріями з метою застереження людини від отруєнь продуктами білкового розпаду, створив теорію боротьби з передчасним старінням організму. Вчення І.І. Мечникова про антагонізм мікроорганізмів дало початок ученню про антибіотики.
Д.І. Івановський (1864 – 1920) відкрив перший вірус — збудник тютюнової мозаїки. Він є засновником нової галузі знань — вірусології.
М.Ф. Гамалея (1859 – 1949) вперше спостерігав явище лізису (розчинення) бацил сибірки в культурі, що сприяло розвитку вчення про бактеріофаги — віруси бактерій. М.Ф. Гамалея вивчив збудники багатьох інфекційних захворювань (туберкульозу, сказу, холери та ін.), розробив теорії інфекції та імунітету, вперше застосував так звані хімічні вакцини. Велике значення мають роботи, присвячені мінливості мікроорганізмів.
С.М. Виноградський (1856 – 1953) є засновником сільськогосподарської мікробіології. Він уперше описав процес нітрифікації та денітрифікації, біологічної фіксації молекулярного азоту атмосфери азотфіксуючими бактеріями ґрунту.
В.Л. Омелянський (1867 – 1928) відкрив збудників анаеробного бродіння клітковини, написав підручник із загальної мікробіології.
Значний внесок у розвиток мікробіології зробили Д.К. Заболотний (1866 – 1929), М.Г. Холодний (1882 – 1953), Л.Й. Рубенчик (1896 – 1988), М.Д. Ієрусалимський (1901 – 1967) та ін.
Учені М.А. Міхін, С.М. Вишелеський, Д.С. Руженцев, Н.Є. Цветков, Я.Є. Коляков зробили значний внесок у наукове обґрунтування заходів боротьби з сапом, сибіркою, митом, правцем, хворобами молодняку та ін.; А.О. Поляков — у розвиток вчення про дезінфекцію.
Завдяки появі нових методів дослідження перша половина XX ст. ознаменувалася відкриттям великого різноманіття форм, структури й типів метаболізму відкритих мікроорганізмів.
У другій половині XX ст. біологія збагатилася на видатні відкриття: було встановлено фізико-хімічну структуру спадкової речовини, її універсальність для всієї живої природи, розшифровано генетичний код, доведено його універсальність і принципову подібність механізмів реплікації.
Значних успіхів досягла мікробіологія у вивченні субмікроскопічної структури мікробних клітин, колообігу речовин у природі, механізмів еволюції й адаптації мікроорганізмів. Розроблено методи безперервного культивування мікроорганізмів як у лабораторних умовах, так і в промисловості.
В останні роки посилився розвиток прикладних напрямів мікробіології, що сприяло широкому використанню результатів досліджень у вирішенні практичних завдань.
Учені колишнього СРСР разом із практичними фахівцями ветеринарної медицини добилися ліквідації багатьох небезпечних інфекційних хвороб тварин (чуми і контагіозної плевропневмонії великої рогатої худоби) і обмежили поширення інших хвороб (сибірки). Велике значення мали дослідження Ф.А. Терехтєва і С.Г. Колесова з сибірки; Я.Є. Колякова з сибірки, миту, ІЕМ та ІААН коней, хвороб молодняку; С.Я. Любашенко — з лептоспірозу і хвороб хутрових звірів; В.М. Сюріна — з вірусних хвороб; В.П. Онуфрієва — з проблем ящуру; І.Є. Мозгова — з лікарських засобів проти інфекційних захворювань та багато інших.
Українські вчені внесли вагомий доробок у вивчення різнобічних питань інфекційних захворювань. Великий внесок у вивчення хвороб свиней зробили І.Й. Кулеско, І.П. Лисенко, Т.В. Пашов, О.М. Цимбал, К.Є. Конаржевський, В.С. Білокінь, проблем туберкульозу — О.М. Говоров, Ю.Я. Кассіч, А.Ф. Кочмарський, А.І. Завгородній, А.В. Кочмарський, Є.І. Буряк, О.А. Ткаченко, інфекційних патологій птиці — І.М. Дорошко, М.Т. Прокоф’єва, В.В. Герман, В.Ф. Бабкін, В.В. Кіприч, П.П. Цимох, В.І. Сікачина та ін., лейкозу великої рогатої худоби — М.Н. Доронін, О.Т. Шиков, В.О. Бусол, М.С. Мандигра, Б.М. Ярчук, гострих респіраторних захворювань — В.Я. Атамась, хвороб молодняку тварин — В.П. Литвин, хвороб коней — О.Є. Галатюк.
За допомогою порівняльно-історичного опису збирають відомості про поширення та характер прояву інфекційних хвороб за багато років. Порівняльно-географічний опис дає змогу з’ясувати, де, в якому місці трапляється хвороба і з чим це пов’язано. Встановлюють періодичність, сезонність хвороби, визначають захворюваність, смертність, летальність та шкоду, якої вона завдає.
Епізоотологічне обстеження проводять з метою оцінювання епізоотичного стану безпосередньо на місцях — у неблагополучних господарствах (районах, областях).
Епізоотологічний експеримент — це дослід на лабораторних і сільськогосподарських тваринах для вивчення окремих питань епізоотичного процесу (шляхів і тривалості виділення збудника у зовнішнє середовище, механізму зараження тварин, впливу різних умов на стійкість тварин тощо).
Крім власних специфічних епізоотологія використовує мікробіологічні та імунологічні методи (бактеріологічні, вірусологічні, мікологічні, серологічні, алергічні та інші дослідження), а також клінічні й патоморфологічні методи дослідження.
Отримані дані відповідно оцінюють, систематизують, тобто проводять епізоотологічний аналіз — систему узагальнень, логічних міркувань, які доступні лише фахівцю-епізоотологу, озброєному фактичними матеріалами та знаннями суті й особливостей прояву тієї чи іншої хвороби.
Отримані дані синтезуються у вигляді конкретних пропозицій щодо профілактики та ліквідації інфекційних хвороб тварин. Епізоотологічний аналіз надає все необхідне для епізоотологічного прогнозування, за допомогою якого на основі даних про епізоотологічні особливості конкретної інфекційної хвороби, вивчення її історії, оцінки ролі природно-географічних та соціально-економічних умов можна дати наукове передбачення щодо виникнення, поширення та згасання епізоотій.
Мікробіологія використовує свої особливі методи дослідження. До них належать методи виділення й культивування мікроорганізмів, отримання чистих культур; вивчення їх морфології (із застосуванням світлового та електронного мікроскопів) та біологічних властивостей; вивчення фізіології та біохімії мікроорганізмів; генетичні, імунобіологічні методи; вивчення патогенності та вірулентності мікроорганізмів. Мікробіологія користується також методами фізики, біофізики, хімії, біохімії, молекулярної біології, цитології, цитохімії та інших наук.
Запитання для самоконтролю:
До змісту